«Німецьке життя»: фільм-інтерв’ю з персональною стенографісткою Ґеббельса

«Німецьке життя» («Ein deutsches Leben») - фільм, у якому чотири німецькі режисери спілкуються зі свідком націонал-соціалістичної Німеччини Брунгільдою Помзель. Вона була особистою стенографісткою міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса протягом останніх трьох років Другої світової війни.

0,,19363462_403,00
13 Липня 2016 8:39Мультимедіа

Про це – в великому матеріалі Deutsche Welle.

Контрастний чорно-білий фільм вирізняється мінімалізмом. Довгі інтерв’ю перемежовуються короткими документальними кадрами нацистської епохи, серед них – агітаційні фільми та кіноматеріали членів антигітлерівської коаліції, які задокументували звільнення концентраційних таборів.

DW поспілкувалася з двома режисерами фільму, Крістіаном Кренесом та Флоріаном Вайґензамером.

Deutsche Welle: Чи одразу Брунгільда Помзель погодилася знятися у Вашому фільмі?

Крістіан Кренес: Ми познайомилися з пані Помзель випадково, досліджуючи іншу історію. Ми не очікували зустріти живу легенду, але вирішили спробувати. Коли ми почали знімати фільм, їй був 101 рік. Ми знали, що у нас залишалося не так багато часу, проте ми дійсно хотіли зняти цю стрічку.

Брунгільда Помсель і команда режисерів фільму Німецьке життяБрунгільда Помзель і команда режисерів фільму «Німецьке життя»

Як розвивалися події під час підготовки до зйомок та знімального процесу?

Кренес: Їй знадобилося кілька днів для того, аби розговоритися, адже досі вона вже мала негативний досвід із представниками медіа, які публікували лише фрагменти її історії та інтерв’ю. Знадобився деякий час, аби переконати її. Але щойно вона була готовою, пані Помзель була зосередженою та дисциплінованою протягом усього процесу створення фільму, який мав бути досить обтяжливим для неї. Вона вперше відкрилась настільки широко.

Коли дивишся фільм, складається враження, що пані Помзель є вдумливою й чесною людиною. Коли Ви знімали фільм, у Вас були такі ж відчуття?

Кренес: Я не думаю, що вона щось приховувала. Звісно, вона відштовхувалась від власних спогадів. Але вона також дуже обізнана в поточних подіях. Вона думає про сьогодення, але осмислює і власне життя. Звичайно, є у її висловлюваннях і повторювані шаблони. І, ймовірно, є кілька деталей або історій, які вона залишила у таємниці, те, про що вона ніколи нікому не розповідала.

З іншого боку, вона певною мірою зробила свідчення щодо свого життя. Коли ми показали їй фільм – їй дуже сподобалося. Те, що вона сказала, запам’яталося: «Наскільки важливо, аби хтось міг потримати дзеркало, в яке можна подивитися наприкінці життя, аби визнати власні помилки».

Брунгільда Помзель працювала на Йозефа Ґеббельса протягом трьох років Брунгільда Помзель працювала на Йозефа Ґеббельса протягом трьох років

Вона коливається між «запереченням провини» і «зізнанням». Чи є така поведінка віддзеркаленням багатьох людей після війни?

Кренес: Я думаю, що пані Помзель уособлює мільйони людей, мільйони сліпих послідовників, які уможливили існування системи. Це, ймовірно, і є аспект, який робить цей історичний фільм, історичний документ, таким цікавим для сьогодення. Фільм зображає суспільство, що розвалюється: світова економічна криза, безробіття, зростання популярності нацистів. Менш ніж через десяток років все це призведе до найбільшої катастрофи в історії людства.

Узагалі-то сьогодні ми перебуваємо в подібній ситуації. Саме тому цей фільм настільки актуальний, він поза часом. Ми подолали економічну кризу, а зараз затоплені хвилею біженців. Крайні праві партії у всій Європі на підйомі. Проблема у тому, що цього разу це стосується не лише однієї країни – як раніше Німеччини, – увесь європейський континент дрейфує праворуч.

Брунгільда Помзель розчулюється в одній зі сцен фільму, коли говорить про смерть дітей Ґеббельса. Та вона не була настільки емоційною, коли мова йшла про смерть інших жертв – євреїв, цивільних осіб та інших. Як пояснити таку невідповідність?

Флоріан Вайґензамер: Там є й інша сцена, коли ми говоримо про Софі Шолль та рух опору. Пані Помзель каже: «Ці бідні молоді люди, їх вбили за листівку…» Наскільки я розумію, обидві сцени дуже добре показують, що для пані Помзель особисті емоції важливіші, ніж «погляд згори» на ситуацію або ж загальна політична картина – вона її навіть не бачила. Вона співчуває двом бідним людям, яких вбили через листівку: «Якби ж тільки вони мовчали, вони б до цих пір були живими».

Узагалі-то це абсурдне твердження, але в її світі це логічно, адже для неї мова йде лише про цих двох людей. Що ж стосується дітей Ґеббельса, ідеться про її особисті переживання: «Бідні маленькі діти…», а не про повне божевілля, яке її оточувало.

Погляньмо на естетику фільму. Ви зробили цю стрічко чорно-білою, відсутні жодні коментарі. І лише кілька коротких документальних кадрів були вставлені в це інтерв’ю: короткі нацистські пропагандистські фільми, кадри, відзняті антигітлерівською коаліцією, які показують жах відразу після звільнення концентраційних таборів…

Кренес: Тема фільму вічна. Ми хотіли спробувати надати їй позачасової естетики. Ми вирішили знімати чорно-білий фільм, а розмістивши Брунгільду Помзель у студії, ми відірвали її від часу і простору. Чорно-біла естетика надає фільму позачасового характеру.

Судячи з усього, вона не була нацисткою. Її це просто не цікавило - і в цьому її вина, - говорить один з режисерів фільму Флоріан Вайґензамер“Судячи з усього, вона не була нацисткою. Її це просто не цікавило – і в цьому її вина», – говорить один з режисерів фільму Флоріан Вайґензамер

Вайґензамер: Не варто додавати коментарі до архівних матеріалів. Він і так є матеріалом пропаганди. Коментування стало б ще одним шаром пропаганди, знятої як історичний матеріал. Ми дійсно хотіли залишити фільм таким, яким він був: ні музики, ні скорочень, ні втручання з нашого боку. Результат відрізняється від того, що Ви звикли бачити на екранах телевізорів.

Проте у фільмі є не лише агітаційний матеріал, але й кадри, відзняті американцями та радянськими солдатами одразу після звільнення концентраційних таборів. Там також немає коментарів, чому?

Вайґензамер: Звісно, певною мірою це протиставлення баченню тієї епохи пані Помзель: «А так, євреї… Я не помічала їх взагалі… Концентраційні табори…» Таким чином треба показати, що відбувалося. І що люди, звісно, могли про все це дізнатися, якби лише захотіли. Це – звинувачення. Це єдине, в чому її можна звинувачувати.

Якщо людина має іншу точку зору, це вказує на її вину, бути поза політикою – також провина. Тут мова не йде про викриття її як нацистки. Судячи з усього, вона й не була нацисткою. Її це просто не цікавило – і в цьому її вина.

Фільм «Німецьке життя» продемонструють на кінофестивалі в Єрусалимі (7-17 липня), Jewish Film Fest у Сан-Франциско (21 липня – 7 серпня) та на кінофестивалі у Буенос-Айресі. Дата прем’єри в Німеччині ще не відома.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.