Топ-10 книжок, на які варто звернути увагу на Форумі видавців

До Львівського Форуму всі видавці готуються цілий рік, обов’язково плануючи до нього випуск якихось суто ексклюзивних речей.

Топ-10 книжок, на які варто звернути увагу на Форумі видавців
8 Вересня 2016 12:41Головне,Мультимедіа

Але вже зараз можна дізнатися і про те, яке чтиво віднедавна з’явилося в книгарнях, і про те, що ж чекатиме нас лише на цьому святі української книжки 15-18 вересня. Огляд підготований Ігорем Бондар-Терещенком для Еспресо.

Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2016

Донедавна автор цього роману вважався батьком кримінального жанру в сучасній українській літературі, в чийому творчому доробку значилися перші в Україні бойовики з «національною» підкладкою.

В який спосіб вже нині вшанувати Леоніда Кононовича – батька кримінального жанру в сучасній українській літературі який нині видав свого «Чигиринського сотника» (Х.: Фабула)? Український Толкін? Вітчизняний Ден Браун і Перес-Реверте в одному жанровому флаконі? У будь-якому разі, в його новому романі тішить око щира козацька автентичність, а такої яскравої оповіді ще пошукати в сучасній українській літературі.

В неукраїнській історії письменства, можливо, щось подібне знайдеться, але хіба що за часів трубадурів зі скальдами і лицарями Круглого столу, де геральдика стилю поєднується із бойовою динамікою історичної саги.

Натомість сьогодні, як знати, всі полюють за сюжетом, і мало хто дбає про орнаментальність, жанрово-стилістичну канву, відповідну поетику героїчної оповіді, де не лише вибухи гармат і мушкетів, але й мудра сповідь історії достоту в усьому, що згадується зокрема в романі Кононовича.

Зброя, вбрання, традиції і ритуали, коли герої «в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат добрячий», і «тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська й огневу стрільбу озброєні».

Володимир Лис. Діва Млинища. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

Грандіозний заспів до цього роману, присвячений Наполеону, спроможний захопити і водночас здивувати – до чого тут Україна? Але автор-професіонал  знаходить в історії велетнів шпарину, з якої виростає сюжет його чергового захопливого роману.

Граф Кочубей, панове – варто з’явитися йому в оточенні імператора Олександра Першого, як оповідь завертає у потрібний бік. А там вже, як свідчить автор, справ рук, чи пак крил, вітрил і керма самого Провидіння. «Втручається тітка метафізика, – зауважує він. – Стежте далі за тим, що вона витворятиме. Автор щосили сперечатиметься з нею, хоча й розуміє, що це марно».

І таким чином, починаючи з таємного імператорського указу цілих вісім років не брати до царського війська рекрутів з волинських сіл, історія цього таємничого періоду продовжується, паралельно відбуваючись у трьох місцях і з трьома персонажами.

Наполеоном Бонапартом, який думав про свою Жозефіну, князя Адам Чарторийського, який, засинаючи, думав у Санкт-Петербурзі про Польщу, і за полісько-горянського селянина Панаса Терещука, що так само у напівсні мріяв про свою Парасю.

Чи варто казати, що небавом усі три сюжетні колії-марева зійдуться у цілком реальну дорогу до подальшої історії України? «Через двадцять шість років саме він, князь Адам, рід якого походив з Волинської землі, очолить уряд повсталої Польщі. Йому таємно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом відіб’ється і на долі родини Терещуків».

А що луна з цього «відбою» докотиться аж від XVII століття аж до новітніх часів, проминувши трагічний період 1940-х і випірнувши у нашому сьогоденні – то вже можете не сумніватися. У такий спосіб історична драма перетворюється на справжній детектив, таємнича козацька мапа французького українця – на справжні скрижалі козацького роду, ну загадкова Діва Млинища – на «колективний витвір сільської уяви».

Книжка заборон і таємниць. – Х.: Віват, 2016

Видання цієї несподіваної антології цілком на часі. Хоча б через те, що треба ж колись не тільки дорослим читачам потрафляти «еротичним», «детективним» та іншим ретро-крамом нашого книжкового сьогодення, а й тим, хто завтра сам стане заповнювати ці сумнівні лакуни свого національного майбуття.

«Вони стояли нерухомо, мовчали та пильно дивились один одному в очі. У їхніх іще хлоп’ячих обличчях читалася майбутня суворість», – дізнаємося ми про їхні обличчя, образи, наміри та звичаї зі збірки, в якій взяли участь такі знакові автори, як І.Роздобудько, Л.Денисенко, Д.Корній, О.Михед, Н.Щерба, Л. Вороніна та інші.

Тож чим, крім гри в «Зомбі проти рослин» переймаються в молодших класах? А які проблеми у старшокласників з друзями, а тим паче з недругами, або взагалі з ворогами? Що робити, коли на боці цих самих ворогів не лише влада, директор і геть вся школа, а навіть близькі, а гранати ти як на зло забув у другій школі, тій, звідки тебе вигнали? Кажете, там розберуться?

На жаль, не завжди, і тому серед провідних тутешніх сюжетів – бойовий гопак і суцільне протистояння Системі, що починається змалечку. І неважливо, що патріотичним вихованням це навряд чи назвуть – так само як прозу, зібрану в цій книжці. Оскільки вона – наче захоплююче пригодницьке, детективне чтиво супроти заданого за шкільною програмою – про те, що насправді відбувається за лаштунками «правильного» життя, нехай навіть сюжети складаються не в класі, а надворі.

За школою зазвичай, яка так повільно стає українською, все більше нагадуючи радянську рутину. А якщо стається диво, і виборюється правда у цих оповіданнях, то мораль у загалу одна. «Сусід, дядько Петро, казав: «То все «бандерівці» наробили! – дізнаємося зокрема з історії Роздобудько. – Скоро і до нас доберуться, всіх поріжуть». – За що? – якось спитала я. Він знизав плечима і невизначено мугикнув: – Ну, ми ж схід, а то – захід. Знайдуть за що. З них станеться».

Остап Дроздов. №1. Роман-вибух. Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Самого себе герой цього роману змальовує так: «20-річний хлопець, закомплексований, заточений на конфлікт із оточенням, повернутий у філософські розмірковування про умовність правил». Загалом такий собі одинак з кандидатською, сама тема якої поставила всіх на вуха – «Журналістика як інструмент Апокаліпсису».

Думаєте, в його оточенні це було сприйнято за критику Системи? Аж ніяк – диплом з відзнакою. Просто іноді для того, щоб знешкодити інакомислячого, можна не виносити його за дужки, а навпаки – впустити в дипломований і преміальний колгосп, де його вже колектив обламає. Точніше, колективні блага.

Або дати висловитися, щоби було куди бити, як бувало не раз з автором цих рядків, коли видання спочатку замовляє матеріал про «незалежне» покоління, потім (на своїх же шпальтах) дозволяє його цькувати коментаторам.

А так, звісно, у романі маємо злободенні рефлексії про все на світі, як це зазвичай буває у памфлетах із притчами вкупі.

Про неправильне виховання дітей у школі, про неправильного приятеля, який кинув вести щоденник і спокушає розмовами про релігію, нарешті, про неправильного дідуся, який у радянському війську дивився, як «однополчани ґвалтували жінок по всьому маршруту фронту» у той час, як його родина вдома таємно допомагала воякам УПА. А також про правильну бабусю, яка отримала 8 років таборів за антирадянські листівки там, де нікого не треба було переконувати у нелюдськості радянського режиму.

Марія Козиренко. Жуйка. – Л.: Кальварія, 2016


У цій повісті є, звичайно, й історія кохання, і тема творчості, і навіть гротескно-фантасмагоричні алюзії на «федеративні» наслідки сьогоднішньої політики – від Києва до Харкова, і далі – скрізь.

«Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику – «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну».

Але головне, що в книжці молодої харківської письменниці, написаній задовго до нинішніх соціально-політичних катаклізмів, передбачене фактично все. Від війни на Донбасі до сумних наслідків революції високих технологій.

Природно, «фантастична» форма оповіді дозволяє дещо перебільшувати досягнення злого генія і без того неповноцінних «божевільних професорів» нашого часу всіх рангів і мастей, але, в принципі, соціальні прогнози і висновки в повісті «Жуйка» Марії Козиренко цілком правдиві, закономірні й невтішні.

Волею долі вуличний музикант, який живе в суспільстві майбутнього, де не залишилося не тільки справжньої музики, але й живих інструментів, зустрічається з винахідником, що влаштував світові таке «веселе» життя.

І ось вже цікаво, що ж може статися, якщо в цьому самому житті невдалий переклад кількох сторінок Достоєвського, помилково «переміщених» до мусульманського світу, раптом виявиться – чи минеться? – на столі східного владики.

І невже це може бути сприйнято, як ультиматум західного світу? І його наслідки призведуть до неминучого хаосу, війні, таємничого зникнення людей і того положення застиглої 3D-нірвани, в якому виявляються головні герої цієї захоплюючої книжки? Кожному, напевно, варто окремо уточнити для себе такі речі, прочитавши «Жуйку».

Богдан Волошин. Політ золотої мушки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016 

Пригадуєте, як у старому радянському фільмі «Зелений фургон» змішалися в купу коні-люди, а також ідеї-фантазії на тлі революції, одеської спеки і гімназійної дружби – і все заради любові до футболу? Пізніше ще точно такий же «Гарпастум» у Олексія Германа був, але мова не про нього, а то так ми й до «Духless» Сергія Мінаєва добалакаємося.

Тим не менш, футбол у цій веселій книжці Бодана Волошина люблять, бігають за м’ячем, що закотився кілометрів за шістдесят – в болото, звідки заодно вивуджують трактор, то взагалі в історію села.

По-перше, азарт героїв можна зрозуміти, адже приз у грі – шифер на сарай тренеру проти ящика мила – судді, по-друге, згадана історія розтягнулася на цілих три держави, між якими наша точка збірки народної сатири і гумору приліпилася.

Справа в тому, що славні Бурачковичі – це вигаданий автором топос австро-угорського зразка, в якому помі іншим мешкають такі непересічні постаті, як-от мера містечка Роман Задупський, секретарка маґістрату Текла Мілєрової, митець трагічної долі Влодко Фарнеґа і грабар Мерлюня.

І славна ця фантасмагорична місцевина втопленими у болотах танками, бродячими псами і версією завклубу щодо заснування села українськими переселенцями-динозаврами, вигнаними з тундри «москальским льодовиком».

Як бачимо, така собі міфічна Йокнапатофа в стилі Фолкнера і славне Макондо в дусі Маркеса. І нехай живуть тут люди казками, легендами та буряками з городу, але кіно, літо і заодно свою безтурботну Батьківщину все одно люблять.

Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула, 2016

Одинадцять детективних оповідок про емігрантське життя-буття російського інтелектуала – загалом чудове екзотичне чтиво.

«Дев’ять десятих чергового випуску своєї «Подорожі на край тарілки» Жан присвятив захопленню витонченими стравами у «Саварен», – повідомляють нам вже в першій оповідці про героя, ресторанного критика, не згадуючи, що так називається книжка самого автора (написана, щоправда, у співавторстві).

Якщо точніше, то колекція есеїв на історико-культурну, ще й кулінарну тему. У самих «Одинадцяти празьких трупах» все не менш «культурно», і «культових» тем, подій та імен вистачає – від великих кінорежисерів Фасбіндера, Годара, Антоніоні та Трюфо до згадок про мистецтво і літературу. Це там, де не розтлумачують «Казимирову чорнуху» (випадок із спаплюженням Бренером музейної картини Малевича) і «бразильського шахрая» (письменника Пауло Коельо).

Загалом, як знати, їдучи у далекі краї, ми беремо із собою самих себе. Здається, у випадку з героєм цієї «європейської» прози маємо те саме. Американцям тут зась, росіянам – тим паче, бразильці – шахраї, азіати – шахіди.

 Чи не промовляє тут імперський комплекс зневаги до менш «титульних» націй? Мабуть, ні, не хочеться вірити – хіба що про радянську минувшину в крові можна говорити, стежачи за пригодами героя «Одинадцяти празьких трупів» в тилу «європейського» підсвідомого.

Галина Ів. Японські історії. – К.: KM-БУКС, 2016

Історія нашої дружби з японською культурою за новітніх часи розпочиналася нелегко. На щастя для неї, проминувши період остракізму в СРСР після горезвісної «перемоги над японським мілітаризмом» у 1945-му, вже за бровасто-махрових 1970-х мода на політику в літературі і мистецтві перекинулася на американську агресію.

Остудивши гарячі ура-патріотичні голови майстерною риторикою з арсеналу холодної війни. Словом, погляди звернулися на Америку, ну а страхітливий образ «японського городового» перекочував у фривольно-фольклорну метафору, і в Країну Рад завітало, нарешті, Сонце японської культури.

Спочатку це були невинні переклади класичних «Записок у головах» Сей-Сьонагон, пролетарських віршів Ісікави Такубоку і витончених шедеврів Мацуо Басьо в серії «Перлини світової лірики». Трохи пізніше було видано трагічні твори Акутагави Рюноске, лише за теперішніх часів в повній мірі перекладених в Україні, а також романи Кендзабуро Ое і Кобо Абе, що вийшли в популярній серії «Майстри сучасної прози». З цього, власне, все й почалося.

Ну, а продовжиться все це – одночасно з «Роком Японії», оголошеним у нас в наступному сезоні дружби і миру з усім світом – у збірці оповідань «Японські історії» Галини Ів, ситуації в яких не почерпнуті, як це частенько буває, з путівників, гідів чи Інтернету, а взяті з самого життя.

Іноді навіть з самого її побутового нутра, як, наприклад, в оповіданні про листування двох подруг, рознесених по різні, так би мовити, сегменти культури. «В Японії до домашніх тварин взагалі особливе ставлення, – повідомляє та що в Японії, порівнюючи «їх звичаї» зі звичками українського обивателя.

– Почнемо з того, що якесь миршаве котеня чи поганенький песик коштують від семисот доларів. А з вигляду – не кращі за наших бродячих. Я коли розказувала мамі, то вона жартома пропонувала на дачі нічийних котів відловити і зробити бізнес!»

Олександр Роднянський. Виходить продюсер. – К. : Брайт Стар Паблішинг, 2016

«Колись ми були країною рад (і порад), нині ми – країна підозр, і це є однією з причин, котрі унеможливлюють успішність бізнесу», – починає свою розповідь автор цієї корисної, зауважмо, книжки.

Адже вона про те, як заробляють на ідеях в професії кінопродюсера, показуючи, чим відрізняється підхід до бізнесу-на-ідеях у різних країнах і як за допомогою сучасних медіаресурсів можна змінити світ.

Утім, про Україну найцікавіше, бо, виявляється, ми багато чого не знали, споживаючи бойовики на «1+1», і не відаючи, як тут опинився ковбой Мальборо вкупі з Харлеєм Девідсоном, чи не першим зарубіжним фільмом на світанку незалежності. Адже як тоді було? Звісно, почалися круті 90-ті, коли нічого нікому не було треба, крім – як це пізніше назвали? – первісного накопичення капіталу.

Натомість автор книжки взявся не за кольт, як у фільмі «Людина в бульвару капуцинів», а за «ручку кіно». Точніше, за те, з чого ручка кінокамери від давніх часів крутилася – тобто не лише завдяки  режисеру-оператору чи актору-сценаристу, але насамперед продюсеру.

Оскільки коли Країна Рад, яка все вирішувала не лише в кіно, і яка сама була великим продюсером, сценаристом і режисером, розвалилася, то дати раду з кіно – тим паче національному – не стало кому.

Отже, від популярного серіалу «День народження Буржуя» у кінці 90-х, до решти кінотеатрального прокату в Україні, а згодом і в Росії (про цей досвід у книзі оповідається чимало) аж до останніх фільмів «Сталінград» та «Левіафан» – ось який творчий шлях вільно буде пройти разом з історією, країною і заодно автором цієї оповіді.

Ася Казанцева. В Інтернеті хтось помиляється! – Х.: Віват, 2016

Питання, підняті в цій захоплюючій книжці, нарешті перекладеної для української читача, не завжди можна винести зі спокійним серцем, Болівар, як відомо, взагалі не виносить більше двох, а тут такі! «ВІЛ не призводить до СНІДУ?» «М’ясо шкідливо для здоров’я?» «Хто вбив Бембі?» До речі, про те, хто кого може винести двічі.

Холівар – від англ. holy war, священна війна, – це гаряча і безглузда дискусія в Інтернеті, в якій, як правило, всі залишаються при своїй думці, і саме вони заповнюють розділи цієї книжки. Медичні холівари, наукові, і холівари про життя.

Наприклад, «чи пропаганда зробить вашого сина геєм?» Погодьтеся, це буле набагато сильніше, як сказав поет, і «Фауста», і, додамо, фаустпатрона з Ільфа з Петровим – про те, що «чи ви єврей, і коли у продажу з’явиться рослинна олія».

До речі, щодо хімії. Наприклад, авторка пише, що популярний при лікуванні грипу оцилококцинум – це всоте, ба навіть у двохсоте розведена маячня, коли на одну частку вихідного розчину припадає 10 часток води. Або, скажімо, такий гомеопатичний препарат, як «Анти-Е», який застосовується для лікування алкоголізму і похмілля.

Насправді ж він, виявляється, «містить суміш спиртового розчину, тисячу разів розведеного водою у співвідношенні 1 до 99, нормального спирту і води». Навіть збовтувати, друзі, не треба – все одно не допоможе.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: prometei.red@gmail.com. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.