Невидимий ворог українських воїнів: проблематика психологічної реабілітації

Згідно офіційної статистики, психологічні зрушення забирають більше життів, ніж сама війна. На тій же війні у В'єтнамі загинуло близько 50 тисяч солдат, а ще протягом 10 років після війни від посттравматичного синдрому та інших психологічних проблем померло близько 60-ти тисяч осіб.

Невидимий ворог українських воїнів: проблематика психологічної реабілітації
10 Серпня 2016 21:31Cуспільство,Головне,Статті

В українських реаліях, коли влада та суспільство вперше стикнулись із даною проблематикою, питання психологічної реабілітації та відбору людей, які психологічно стійкі до випробувань війни, стоїть особливо гостро.
Навіть досвідчені цивільні психологи зізнаються, що не завжди можуть допомогти солдатам, хоча ПТС трапляється і в мирних людей. Щодо українського війська, то воно поки не звикло звертати увагу на такі речі, як психологічна підготовка бійця. Принаймні там до цього ставляться не надто серйозно. Якщо США порівняно недавно побачили проблему та розробляють методи її усунення, Україна наразі тільки знайомиться із нею, попри міжнародний досвід.
Згідно існуючих даних, після тієї ж війни у В’єтнамі, близько 50% військовослужбовців потрапляли до в’язниць через те, що знаходили вихід лише в криміналі. Зі слів колишнього воєнного Френка Пюселіка, такі цифри, зокрема і в контексті самогубств, були тому, що на державному рівні не існувало механізмів і системи реабілітації та ресоціалізації.
Українське суспільство помітило, що випадки криміналу, вчиненого учасниками АТО, почастішали: від звичайного хуліганства в нетверезому стані до серйозних і важких злочинів (вбивство з особливою жорстокістю, наприклад).
Крім того, відомі і випадки самогубства в рядах воєнних частин і знущання над молодими військовими. Про один із таких випадків можна прочитати тут. Безперечно, це свідчить про серйозні проблеми всередині української армії, які зумовлюють загальну ситуацію в суспільстві.
Якщо ж підійти до розгляду проблеми зі сторони державного апарату, то повинно було би відбутись забезпечення країни спеціалізованими закладами та професіоналами, які би працювали на місцях. Однак,за кілька років воєнних дій держава спромоглась тільки на мізерні спроби. Спеціальні заклади існують лише в деяких регіонах країни, і вони можуть приймати лімітовану кількість воєнних. Виділені гроші з бюджету, а це на 2015 рік близько 50 млн гривень, фактично не витрачаються. Причина – невідома.
Лише за 2016 рік в ЗМІ деяких регіонів трапляються новини про відкриття реабілітаційних центрів. Здебільшого, знову ж таки волонтери намагаються займатись даним питанням, влаштовувати тренінги для психологів, робити відкриті дискусії та домовлятись із закордонними організаціями щодо допомоги нашим воїнам.
Враховуючи, скільки тисяч осіб зараз воюють на Сході і скільки демобілізувалось на противагу тим сотням, яким держава може забезпечити психологічну реабілітацію, ситуація жахає.
Ще одна проблема – це фактична відсутність психологічної підготовки бійця та перевірки психологічного стану воєнного. Мобілізованих юних людей чи добровольців без досвіду відправляють в зону Антитерористичної операції, де непідготовлена психіка рідко коли може спокійно витримати всі ті жахіття.
Щоб усвідомити халатність влади у цьому питанні, достатньо пошукати статистику учасників АТО, у яких ПТС чи інші психологічні травми. Хтось каже, що таких статистик не ведуть взагалі, або ж дані просто приховують.
А от підполковник С. Чижевський, командир військової частини та начальник структурного підрозділу психологічного забезпечення Нацгвардії, зазначив, що майже 98% вояків «можуть потребувати висококваліфікованої психологічної допомоги».
Одним важливим нюансом у цьому всьому є відсутність розуміння проблеми у самих воєнних. Хтось відмовляється визнавати це, хтось просто соромиться звертатись по допомогу. І це зокрема проблема суспільства загалом, в якому не прийнято говорити про свої проблеми.
«Більшість ветеранів не поспішають до психологів ще й тому, що ті «не в темі». Тобто теоретики приходять до практиків і кажуть: «Я знаю, що тобі робити!» Стривайте-но, хто з вас втрачав на полі бою друзів? Хто вбивав? Я вижив, а ти в теплі. І ти після цього будеш вчити мене жити?» – резюмує Пюселік в одному із інтерв’ю для українських ЗМІ.
Візьмемо на себе сміливість опублікувати пост із соціальних мереж одного із добровольців, який воював на Сході нашої країни. Саме цей текст яскраво відображає відчуття та переживання «людей війни».
Василий Волгин:

«В последнее время все чаще замечаю посты о посттравматическом синдроме участников этой войны. (…)
Выходишь на улицу, прогуляться по городу и видишь прежде всего, что эта среда тебе чужда и ты также ей чужд. Ты такой, словно «юродивый», словно и не ходишь каждый день за хлебом и не смотришь сериальчики и смишнявые передачки по телеку. Зачем ты портишь эту среду.(…)
Так вот я к чему, вся эта ненависть к этим мирным жителям, не заинтересованным в том, что у нас за месяц около сотни погибших, это всего лишь проекция ненависти и войны в их сраное мирное небо, возможно пока еще мирное. Это всего лишь «я», что просто контрастирует с окружающим и поэтому оно гипертрофируется и съедает своим одиночеством и непониманием. Немного помогают фронтовые товарищи и люди, которым не все равно. И тянет все больше туда, где такого «я» больше».

Прояви ПТС можуть давати про себе знати не одразу і переслідувати людину протягом всього життя.
«Насправді цей синдром, як прихований, буде переслідувати військовослужбовця все його життя. Хоча може здаватися, що вони живуть своїм повсякденним життям, але водночас їх можуть переслідувати нічні жахи, можуть проявлятися часткові агресії. Військовослужбовців з прихованим, не вираженим яскраво, синдромом може бути до 85 відсотків», – розповідає Джеремі Вільямс під час прес-конференції у Львові.
Загальне визначення ПТС звучить так: «це непсихотична відстрочена реакція на травматичний стрес, здатна викликати ряд психічних і поведінкових порушень. Для виникнення ПТС необхідно, щоб людина випробувала дію стресора, який виходить за межі звичайного людського досвіду і здатний викликати дистрес».

Щоб самотужки вгамувати душевні розлади, солдати частіше всього звертаються до алкоголю, що у свою чергу не аби як погіршує його стан та створює проблеми для суспільства.
Згідно даних, які знову ж таки стосуються США, після війни в Іраку в перші 2 роки на алкоголізм страждали до 15% воєнних. Протягом 10 наступних років цифра збільшилась до 45%.
«Коли людина відчуває, що психіка дала збій, у неї виникає рефлекс, аби заглушити це відчуття, і тоді навіть ті, хто не пили до того, беруться за пляшку. Проте закономірність полягає у тому, що відключити мізки можна лише на деякий час, а коли тверезієш, робиться ще гірше. Якщо ж їх відключати регулярно, то це не що інше, як програмування себе на самознищення. Вектор агресії направлений не в ту сторону. Людині потрібно викричатися, побити посуд, дати волю емоціям, а вона спрямовує вибухову негативну енергію в себе», – коментує Оксана Наконечна, психолог кризового центру у Львові.
Проте часто ця агресія застосовується до навколишніх людей, які являються подразниками для учасника АТО.
Роздратування викликає безпечність мирного населення, їхні розваги, неповага до солдата чи елементарно «не така» інтонація в розмові. Будь-який солдат, який брав участь у воєнних конфліктах, відчуває потребу особливого ставлення до себе серед населення. Однак, людина з посттравматичним синдромом все сприймає у більш загостреній формі. Не рідко таке сприйняття реальності приводить до конфліктів і летальних наслідків.

Саме тому українське суспільство разом із владою повинні розуміти, що проблема адаптації учасників АТО є безпосередньо проблемою всіх нас. На жаль, більшість з нас не відчуває особистої відповідальності за вирішення цієї проблематики. У нас не існує розуміння того, що відчуває воїн у мирний час і що це зовсім не така людина, яка була до того. Часто ми тільки погіршуємо ситуацію своєю необізнаністю, нетерплячістю та відсутністю лояльності.

Катя Бенюк, журналістка інформаційного порталу Прометей, громадська активістка.

Спеціально для Прометея.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.