Націоналізм має бути визвольним, або Ідеологічні засади сучасного українського народництва

Останній Майдан cколихнув українське суспільство. Вогняне повстання зими 2013-2014 років стало найбільш радикальною за весь період існування незалежної України спробою революційного зламу успадкованої від початку 1990-х системи соціальних і політичних відносин в державі. Втім, через три роки після повалення режиму Віктора Януковича можна впевнено сказати, що ця спроба загалом виявилась невдалою.

Націоналізм має бути визвольним, або Ідеологічні засади сучасного українського народництва
23 Серпня 2017 17:38АТО,Головне,Крим,Львів,Максим Осадчук,Політика,Статті,Україна

Система швидко реставрувала сама себе — навіть в тих секторах, де вдалося досягти хоча б поверхневих позитивних зрушень. «Регіонали», які голосували за диктаторські закони 16 січня, спокійно засідають у Раді, але тепер у вишиванках. Корумповані еліти, які на чолі з керівниками «Об’єднаної опозиції» під час Майдану робили все, щоб стримати революційний процес, здобули всю повноту влади. Під ідеологічним прикриттям війни та вимог «західних партнерів» вони грабують суспільство так, як навіть і не снилося частково відстороненим від годівниці «донецьким». Залишки соціальної держави, які не відважився добити навіть Янукович, «реформатори» знищують з небаченим завзяттям — під акомпанемент мовчання широких мас народу. Нарешті, політична влада — достеменно як у 2010-2013 роках — стрімко концентрується в руках фінансово-промислового клану на чолі з президентом, який з часом набуває все більш яскраво виражених авторитарних рис. Не кажучи вже про те, що особисті статки цієї людини суттєво зросли за останні роки тільки за офіційними даними.

Черговий цикл історії пролитої крові та розчавлених сподівань наближається до завершення – лише для того, щоб невдовзі початись знову.

Потужний потенціал революційної ситуації, яка визрівала протягом десятиліття, так і не був використаний. Замість рішучого руйнування системи економічного визиску та політичного гноблення, чого прагнули маси простих українців і українок, Майдан обмежився лише зміною найвищих очільників державного апарату та певними косметичними перетвореннями, яких вимагали потреби «євроінтеграції». Впливові олігархічні угруповання скористались спалахом справедливого гніву суспільства задля того, щоб скинути занадто зажерливого Януковича з його «Сім’єю» і тимчасово відкотити ситуацію до більш звичного для них стану монополістичної рівноваги між великими гравцями на ринку та імітаційної «демократії». Втім, як бачимо, все повертається на свої кола, і нова редакція Віктора Федоровича не змусила себе довго чекати.

Заледве людям, які хоч трохи знаються на специфічній моделі розподілу власності та влади в нашій країні, варто цьому дивуватися. В основі політики, як і будь-якої суспільної діяльності, лежать прагматичні інтереси конкретних груп громадян, відомих як соціальні класи. Той клас, який отримав на пострадянському просторі назву «олігархія», зповна реалізував всі можливості, що давала йому революційна ситуація. Але в статистичному розрізі цей клас складає від сили 1% населення, якщо розуміти під «олігархією» блок великих капіталістів, що збагатилися на розкраданні радянського господарства, політичного керівництва держави та всієї продажної «еліти» від ЗМІ, культури та «громадського сектору». Повне панування цього паразитичного утворення на тілі українського суспільства блокує можливість будь-якої справжньої політики на офіційному рівні. Лупати цю скелю, як закликав 100 років тому Іван Франко, аж до її видовищного краху — наша головна стратегічна лінія.

Інші 99% населення — власне, український народ: наймані працівники, самозайняті, селяни, інтелігенція та дрібний бізнес — не здобули рішуче нічого. Натомість внаслідок відкритого вторгнення російських військ Україна втратила території Криму та Донбасу. Імперіалістичний режим Володимира Путіна являє собою найбільш довершений різновид олігархічного капіталізму на пострадянському просторі, його вищу стадію та завершену форму, що має природне для подібного соціально-економічного ладу тяжіння до тоталітаризму. Таким чином внутрішня контрреволюція вдало поєдналась з зовнішньою реакцією, яка смертельно злякалась навіть такої поверхневої революційної потуги, як Майдан. Затягування кровопролитної війни на Сході України вигідне як Москві, так і нинішньому режиму в Києві, адже дозволяє ефективно стримувати соціальний протест всередині країн, утилізувати занадто активне населення та все дужче стискати паски на шиях власних народів.

Де і коли ми припустилися помилки? Чому замість омріяного соціального справедливого та дійсно демократичного суспільства ми здобули те, що маємо зараз? За що положили душі та тіла герої Небесної сотні та тисячи українських добровольців і військових в окопах неоголошеної війни? Шукаючи відповідь на ці фатальні питання, мусимо повернутись на засипану снігом і оповиту барикадами площу Майдану.

Безумовно, те що, відбувалось в центрі столиці, починаючи з 1 грудня 2013 року, може бути охарактеризоване як стихійне народне повстання, викликане безпрецедентною в новітній історії України хвилею поліцейського насильства. Але так само не підлягає жодному сумніву, що за всі три холодні місяці кульмінації революційного процесу Майдан так і не спромігся чітко зрозуміти, чого ж він хоче, окрім негайної відставки діючого на той момент президента та покарання катів з «Беркуту». Суспільство виявилось нездатним не те щоб висунути зі своїх лав політичну організацію, яка б послідовно проводила реалізацію вимог народу, але навіть і сформулювати конкретний їхній список, який би окреслив позитивний образ майбутнього країни після перемоги революції. Варто віддати належне: окремі спроби створення подібних концепцій мали місце. Зокрема дивіться статтю бійця Небесної сотні, анархіста Сергія Кемського на Українській правді «Чуєш, Майдане?» В кінцевому рахунку Майдану не вдалось осягнути ні глибинних соціальних причин, які викликали його до життя, ані своєї ролі в українській історії. В цьому — наша найбільша трагедія.

Ідеологічний вакуум, у якому був змушений сліпо кульгати Майдан, став ідеальним добривом для розквіту різноманітних паразитів: від старих партнерів Януковича та Ахметова, очолюваних триголовою гідрою, яка називала себе «офіційною опозицією», до виплеканих західними грантами «молодих реформаторів». Останні нездатні подивитись далі свого носа, сприймаючи примітивний лібералізм як ліки від всіх хвороб. В результаті ними зручно користується нова влада, яка ефективно ділить з перефарбованими старими можновладцями всі реальні важелі впливу в державі.

Ті ж, хто за роки могильної стабільності 2000-х звикли називати себе революціонерами, читати класичні розумні книжки про несправедливий устрій суспільства або гартувати себе до партизанської війни на схилах Карпат, до справжньої революції виявились критично не готові.

Праві 

Під час головних боїв Майдану, здавалося б, дещо краще за інших показали себе люди, відомі як Правий сектор. Але швидко з’ясувалось, що інших ідей для реформування суспільства, крім ретроградних правоконсервативних теорій з 1920-х років або й просто примітивного етнічного націоналізму з відверто расистським підгрунтям, в них немає. Після початку чергової війни України за незалежність найбільш послідовна фракція революційних правих пішла на фронт, а інша почала стрімко криміналізуватись і деградувати. Нинішній офіційний ПС, який давно покинув його засновник і один з яскравих антисистемних лідерів Майдану Дмитро Ярош, перетворився на молодшого партнера для більш потужних ультраправих формацій — «Національного корпусу» Андрія Білецького та давно вже дискредитованої «Свободи». Як казав один з очільників старого революційного ПС Сашко Білий, що залишився в свідомості багатьох людей таким собі українським Робін Гудом: «Для всіх нас заготовлені долари та кулі. Кого не куплять, того вб’ють».

Сашко Білий

Якраз останнє, власне, і сталось із самим Білим (Музичком), якого ще взимку 2014 ліквідували силовики, майже одразу після формальної перемоги Майдану. Кажуть, що за особистом наказом нового міністра внутрішніх справ Арсена «Мусора не люди» Авакова. Теперішні лідери Правого сектору без тіні сумління марширують в одних лавах з тими, кого народний месник Білий волів би покарати — і хто, вірогідно, напряму пов’язаний з його можливими вбивцями.

Між іншим щодо Авакова. Вождь створеної в 2016 році на базі «Цивільного корпусу Азов» крайньо правої політичної партії «Національний корпус» Андрій Білецький вже не перший рік старанно відхрещується від зв’язків з нинішнім очільником МВС. Втім, ні для кого в цій країні не є секретом, чиєю креатурою став підполковник поліції Білецький, який під крилом Арсена Борисовича зробив блискучу кар’єру в органах одразу після виходу з в’язниці під час Майдану. Експерти одностайно кажуть, що чинний голова МВС розглядає «НК» як запасний аеродром для своїх політичних амбіцій, адже після фактичного колапсу партії Яценюка та Турчинова «Народний фронт» саме Аваков залишився чи не єдиним впливовим представником виконавчої влади, що має відносну автономію від президента. Великі гроші, які вкладаються в партію Білецького, не кажучи вже про ресурси полку НГУ «Азов» (що має тільки найкраще спорядження та інфраструктуру, на відміну від більшості підрозілів ЗСУ, наприклад), прямо свідчать про велику ставку, яку робить на цю політичну силу один з олігархічних кланів.

Ліві 

З іншого краю українського політичного поля ситуація також вкрай сумна. Місцеві ліві — це суцільна історія поразок, деградації, опортунізму та співпраці з ворогом. Традиційні «ліві» партії — такі, як КПУ Симоненка або СПУ Олександра Мороза — від початку створювались як представництва окремих фракцій колишньої радянської номенклатури та нових господарів життя. Експлуатуючи ностальгічні почуття старших людей, вони поступово відмовлялись від залишків соціалістичної ідеології. У випадку КПУ вона замінювалась цеглинами російського шовінізму — фактично дещо перелицованою версією старої доброї імперської трійці «православ’я, самодержавство, народність», чому українські «комуністи» старанно вчились у старших братів з КПРФ. «Соціалісти» Мороза намагались діяти тонше, вибиваючи для себе місця лівих партнерів однієї з великих буржуазних партій — то з так званого «демократичного» табору, то навпаки. Обидві політичні сили послідовно співпрацювали з олігархічною системою, а КПУ безпосередньо розділяє з режимом Віктора Януковича відповідальність за злочини проти Майдану. Немає нічого дивного в тому, що велика кількість членів партійного активу Симоненка відкрито підтримали військову агресію Росії і взяли до рук зброю, щоб воювати проти України. На сьогоднішній день можна констатувати, що як КПУ, так і СПУ (яку нещодавно очолив скандальний Ілля Ківа, що остаточно поставило хрест на іміджі найстаршої в незалежній Україні партії) повністю витіснені з політичного життя країни. Туди їм, власне, і дорога.

Якщо процес смерті «старих лівих» розтягнувся у часі на 25 років, то нова українська лівиця так і не змогла народитись, хоча спроби робились неодноразово ледь не з початку 90-х. Окремі успішні проекти будувались у зв’язку зі спалахом протестної активності тієї чи іншої соціальної групи. Зокрема сюди можна зарахувати діяльність Революційної конфедерації анархо-синдикалістів (РКАС) імені Махна на Сході України або лівої студентської профспілки «Пряма дія», яка у кращі свої часи могла вивести на вулиці столиці сотні протестувальників. За декілька років до початку революційних подій у Києві частково з середовища авторитарної фракції «нових лівих», а частково — з колишніх активістів КПУ та подібних проектів постало сумнозвісне об’єднання «Боротьба».

Лідери цього утворення від початку не цурались брудних фінансових оборудок і діяли як професійні політтехнологи. Стрімкий зліт «Боротьби» обірвався під час Майдану, коли під впливом різних факторів її керівництво обрало свій бік барикад, по суті підтримавши правлячий на той момент режим. Спочатку «боротьбісти» активно брали участь у контрреволюційних заворушеннях, організованих старими елітами на Сході та Півдні України, але після розгрому проросійського підпілля в одних регіонах і старту збройних дій в інших вони швидко зникли з політичної арени. Наразі переважна більшість вождів самопроголошеної «лівої партії» переховуються на окупованих територіях під захистом імперських завойовників або й просто емігрували в Росію — слідом за класовим ворогом Януковичем. Зв’язки цих авантюристів з Адміністрацією Президента РФ наразі є ледь не офіційно підтвердженими.

Сталося так, що з полум’я революції Україна вийшла з практично відсутнім лівим громадським спектром. Дрібні поодинокі групи, що діють в Києві та інших містах, є або відверто політично імпотентними, або відірваними від реальної історичної ситуації, в якій опинилась країна. Тверезий аналіз співвідношення соціальних і політичних сил тут і зараз вони підміняють експортованими з Західної Європи готовими формулами, які є абсолютно нерелевантними для нинішнього стану речей в нашому регіоні. Історичний час, в якому живе Україна, радше можна порівняти з Європою XVIII-XIX століття — епохою буржуазних революцій та національно-визвольних війн, — ніж з постіндустріальною сучасністю Заходу, який продовжує займати привілейоване місце в існуючій світовій системі. Пацифізм, відсутність політичної волі та продуктивного зв’язку з суспільством, бездумна орієнтація на західний дискурс — це те болото, в якому звикли жити та діяти ті, хто називає себе сучасними українськими лівими.

Українське народництво

Задля того, щоб нарешті вирватись із магічного кола домінування паразитичного класу у всіх сферах життя, Україна потребує нової революційної ідеології, яка буде здатна покінчити з олігархічним капіталізмом і підняти суспільство на новий рівень розвитку. Цілком очевидно, що ані старий націоналізм, ані остаточно спаплюжений подіями Майдану та війни за незалежність традиційний лівий рух наразі нездатні виконати цю масштабну історичну місію. Новий пасіонарний світогляд і, відповідно, організація, яка буде його дотримуватись і пропагувати, постануть з різних джерел, інтегруючі всі ті здорові ідеї, які спромоглася виробити українська політична думка за багато десятиліть. Процес створення такого світогляду почався у революційних середовищах — як лівих і анархістських, так і націоналістичних — задовго до Майдану, але саме спалах повстання у Києві та подальші події зробили його незворотним. Ідейні українські націоналісти побачили, як їхні колишні побратими з політичними амбіціями стають вірними найманцями корумпованих зрадників. Багатоетнічний характер української політичної нації, яка постала з полум’я революції та війни, змусив їх відмовитись від расистських догматів. Частина послідовних лівих, вражена бездіяльністю своїх ідеологічних товаришів під час революції та класичної, як у поважних книгах, зовнішньої інтервенції, здобула новий тип мислення, осягувши цінність національного суверенітету. Цілком об’єктивно ці дві течії рухаються назустріч одна одній. Там, де вони зустрічаються, народжується сучасне українське народництво.

На щастя, українська і ширше — східнослов’янська — історія надзвичайно багата на революційні традиції. Саме тут постав у XIX ст. самобутній різновид демократичного соціалізму, міцно пов’язаний з національними прагненнями поневолених царизмом і іноземними імперіями народів. Народниками — тобто людьми, які прагнули свободи та справедливості для свого народу, з яким вони відчували потужний зв’язок — були всесвітньо відомі Михайло Бакунін, Микола Михайловський та Петро Лавров. Видатний український мислитель Михайло Драгоманов, що створив у Женеві 1876 року інтелектуальний часопис «Громада», був міцно пов’язаний з тодішнім народницьким рухом, хоча і критикував його в окремих моментах.

Михайло Драгоманов

До цього ж автентичного напряму думки можна сміливо віднести класиків нашої літератури, соціалістів і прихильників національної незалежності, Івана Франка та Лесю Українку. Безпосереднім провісником народництва був «батько нації» Тарас Григорович Шевченко, вихідець з кріпаків і пристрасний революційний демократ до останнього подиху. Пізніше народницькі ідеї в Україні частково взяла на озброєння УНР. Нестор Махно представляв найбільш радикальну гілку подібного дискурсу в ті часи — український повстанський анархізм, що змагав за перерозподіл землі та власності в інтересах селянської бідноти. Вже у часи Другої світової війни до потужного спадку революційного народництва звернулись Організація українських націоналістів і УПА. Після Третього великого збору ОУН 1943 року бандерівці взяли на озброєння соціалістичні ідеї, проголосивши своєю метою безкласове суспільство та рівність усіх націй, на противагу більшовицькому та німецькому імперіалізмам.

Проте наскільки б потужною не була наша історична традиція, без реальних справ будь-яка ідея — мертва. Головне завдання полягає в тому, щоб віднайдену ідеологічну форму наповнити актуальним революційним змістом, радикально відмінним від усього, що існувало в українському політичному житті протягом останніх 25 років. Чому саме народництво? Тому що з народу, з народом і для народу — такий фундамент нового світогляду. З цієї перспективи нам однаково ворожі як зовнішні загарбники (російський імперіалізм і його маріонеткові терористичні «республіки»), так і внутрішні гнобителі будь-якого штибу, зокрема місцевий олігархічний капіталізм і організований для його потреб репресивний державний апарат. Консолідований навколо транснаціональних корпорацій та фінансових інституцій на кшталт МВФ глобальний Захід також не може розглядатись народницьким рухом у якості союзника. Поступове знищення культурної самобутності націй, примусова політика жорсткої економії для бідних всієї Землі та нічим не обмежена влада купки багатіїв, все більш авторитарні методи управління — це той генеральний курс, який свідомо проводить космополітичний Перший світ.

Принципи 

«Існує два різновиди націоналізму — революційний націоналізм і реакційний націоналізм. Революційний націоналізм пов’язаний з концепцією народної революції, метою якої є взяття влади народом. Якщо ти — революційний націоналіст, то ти неминуче станеш соціалістом. Якщо ти — реакційний націоналіст, то ти — не соціаліст. Твоєю метою є гноблення народу». 

Г’юї Ньютон, лідер партії Чорних пантер, США, 1968.

Отже, народ вимагає справедливості, тому ми соціалісти. Народ вимагає самовизначення, тому ми націоналісти. Народ вимагає свободи, тому ми послідовні демократи.

Соціалізм в сучасній Україні має бути очищений від радянських нашарувань, ставши тим, чим він був від самого початку — рухом трудящих класів за соціальну справедливість, аж до повної експропріації великих власників засобів виробництва. Тільки таким чином можна вибороти суспільство без експлуатації та узаконеного грабунку абсолютноі більшості на користь привілейованої меншості. Українські народники підтримують всі форми самоорганізації робочого люду незалежно від того, до якої галузі господарства відноситься той чи інший протестний колектив. Соціалізація власності в різних формах (кооперативні підприємства, самоуправління трудового колективу на виробництві, націоналізація активів під робітничим контролем з вимогою запровадження прямої участі трудівників у керуванні) стане гарантією справжньої демократії та національного суверенітету. Водночас ми безумовно підтримуємо малий український бізнес у його протистоянні з олігархатом, який зовсім не зацікавлений у розвитку альтернативних форм підприємництва. Дрібні власники та самозайняті складають величезну частину українського суспільства, їхні інтереси неодмінно мають бути враховані та реалізовані в процесі розгортання соціальної революції в нашій країні.

Російська агресія та консолідація української політичної нації після Майдану довели, що питання збереження національного суверенітету стоїть на порядку денному так само гостро, як і перерозподіл власності на користь широких мас населення. Визвольний націоналізм полягає для нас у ствердженні безумовного права народів на демократичне самовизначення. Цей принцип послідовно суперечить як агресивним імперським проектам на кшталт так званого «русского мира», так і намаганням міжнародних фінансових і бюрократичних структур нав’язати свою волю цілим регіонам на світовій мапі. Революційний демократичний націоналізм, який також іноді називають «лівим націоналізмом», на міжнародній арені неодмінно набуває форми інтернаціоналізму. Солідарність між колонізованими народами, які б’ються за своє право на краще майбутнє, для нас не порожній звук. «Тільки інстинкт свободи, ненависть до гнобителів і здатність повставати проти всілякої експлуатації і деспотизму служить мірилом людської гідності нації і народу», — писав ще 150 років тому народницький мислитель Михайло Бакунін. Соціальне визволення, приміром, росіян можливе лише за умови остаточного руйнування централізованої імперськоі держави, відомої як «Російська Федерація». Наша шляхетна місія — всіма силами допомагати політично свідомим російським громадянам у цій великій справі!

Внутрішне політичне, соціальне та культурне життя країни мусить бути повністю відкритим для всіх її громадян. Головне завдання народницького руху полягає у поступовому залученні якомога ширших кіл українців в управління своїм суспільством на всіх рівнях. По мірі зростання громадської свідомості держава повинна передавати свої функції загальнонародним організаціям, зберігаючи за собою повноваження, пов’язані з дипломатією та обороною кордонів. В кінцевому рахунку саме процес просування суспільства до прямої демократії, на нашу думку, є індикатором історичного прогресу. Радикальна демократизація державного апарату тут і зараз — це той перший крок, який потрібно зробити. Права людини треба гарантувати у повному обсязі, якщо їхня реалізація в кожному окремому випадку не вступає в конфлікт з втіленням прав іншої людини.

Соціальна революція

Не підлягає сумніву, що наші ідеї здатні заволодіти суспільством і змінити його на краще лише шляхом загальнонародного повстання, які б форми воно не набуло в майбутньому. Трагічний досвід обох Майданів переконливо свідчить, що система не може бути реформована зсередини та частково. Тому ми не віримо в парламентаризм і делегування повноважень «професійним політикам». Задля того, щоб демонтувати панування олігархії у всіх сферах життя українського суспільства та відкрити нарешті шлях у майбутнє, ми мусимо врахувати старі помилки. Революційна ситуація трапляється в Україні з майже математичною регулярністю раз в декілька років, але до неї треба ретельно готуватись, вибудовуючи коаліцію місцевих осередків навколо народницьких ідей. Організаційна співпраця, політична координація та ідеологічна єдність — три головні складові успішного революційного руху, що здатен відкинути дрібні суперечки заради спільної історичної мети.

Народницький рух. 1 травня

Процес побудови такого руху, безумовно, не буде простим, адже навіть серед незалежних від влади та капіталу політичних спільнот існує серйозна недовіра одне до одного. Багато кому вкрай болісно дається відмова від рідних субкультурних штампів, і це часом призводить до спалахів непорозуміння між людьми, які об’єктивно знаходяться після Майдану по один бік барикад. Втім, мова наразі і не має йти про розчинення різних суб’єктів всередині одного уявного політичного проекту. Під чорним народницьким прапором знайдеться місце усім, хто поділяє перелічені вище принципи, хай навіть їхні конкретні формулювання можуть суттєво відрізнятись. Ідеологічні розбіжності з цілого ряду питань ретранслюють вкрай неоднорідний характер українського суспільства. Однак соціальний фундамент залишається спільним: 99% українського населення потерпають від збудованої навколо інтересів 1% економічної та політичної системи. Вирішення цієї проблеми є спільним інтересом усього народу і основним змістом сучасного етапу історії України. Саме це ми називаємо соціальною революцією, пов’язуючи з нею свої сподівання.

Справа героїв Майдану та усіх попередніх етапів боротьби українського народу за свободу та справедливість протягом 25 років має бути доведена до кінця. В протилежному випадку – процес деградації та розпаду країни прискориться і з часом стане незворотнім. Суспільство, яке нездатне в конкретний момент знайти в самому собі сили для виходу на новий прогресивний рівень розвитку, приречене на загибель. Тягар історичної відповідальності за такий сумний фінал завжди лягав на плечі молодого покоління. Скільки ми ще маємо часу? Головне питання має бути поставлене інакше: чи достатньо ми робимо тут і зараз, щоб сподіватись на краще майбутнє?

Максим Осадчук, журналіст, політолог, активіст Автономного Опору.

Спеціально для Прометея.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.