Максим Буткевич: «Бути анархістом – це мати змогу бути критичним без того, аби ставати циніком»

Прометей продовжує цикл інтерв'ю з сучасними українськими анархістами, присвячений 128-й річниці зі дня народження Нестора Махна, бесідою з відомим журналістом-міжнародником, громадським діячем та правозахисником Максимом Буткевичем.

Максим Буткевич: «Бути анархістом – це мати змогу бути критичним без того, аби ставати циніком»
11 Листопада 2016 22:58Cуспільство,Головне,Культура,Статті

Як ти став анархістом? Коли це сталося? Що тебе привернуло до цього вчення?

Навряд чи був якийсь один момент, у який я «став анархістом». Зацікавленість унікальністю людини, обстоюванням її свободи, протест проти пригноблення, солідарність як цінність дуже давно були для мене притягальними. Спершу – дитинство, як у багатьох, містило якісь дріб’язкові, майже стихійні акти непокори тому, що бачилося брехнею, сірістю чи заскорузлістю, поруч із мріями про досягнення найвищих ідеалів та втілення найсміливіших мрій людства. Політично осмислена зацікавленість прийшла, звісно, пізніше.
В період, наприклад, перебудови та скасування 6-ї статті Конституції СРСР (про «керівну і спрямовуючу роль КПРС»), коли з’явилося багато нових партій і течій – з усіх їх змалювань мене, ще майже дитину, найбільше зацікавили анархо-синдикалісти. Просто якось так сталося, що людей із діагональними чорно-червоними прапорами я на відвіданих тодішніх мітингахне знайшов, на відміну від горизонтальних червоно-чорних. Потім (під час участі у русі за незалежність України) було присутнім усвідомлення боротьби за незалежну Україну як складову ширшої, загальнішої боротьби за свободу людини. Але водночас – зростало відчуття напруги, аж до протистояння, між прагненням до «розбудови держави», державницькими гаслами – і свободою людини, індивіда, особистості, горизонтальними зв’язками співпраці між людьми. У 1990-1992 рр. я брав участь у СНУМі («Спілці незалежної української молоді») – і це було дуже корисним досвідом у тому, наскільки важливою може бути колективна дія; але був і негативний досвід, пов’язаний з ієрархічністю організації.
Пізніше свою роль відіграли і досвід неформальних молодіжних субкультур, і релігійні переконання. Останнє, можливо, є незвичним – і тим не менше: спроба держави представити себе людині й цілим спільнотам вищим вказівним авторитетом, суперечила моїм релігійним поглядам. Було складно і з власним несприйняттям жорсткості ієрархій, безособовості репресивних відносин, напруження зі спільнотами не-панівних поглядів – із тим, з чим традиційно асоціюється держава. Не можна обійти увагою і зацікавленість різноманітними «анархістами до анархізму» – чи то давньогрецькими кініками, чи релігійними соціальними рухами, чи соціально-повстанськими. Окрему, дуже важливу роль відіграла філософія – спершу релігійна, тоді – соціальна (критична теорія); і, звісно, передовсім – екзистенціалізм.
Що ж до згоди на те, аби називатися «анархістом» – це прийшло, під впливом різних факторів, у середині 1990-тих. На той момент у мене виникло відчуття, що відповідальність за той соціальний колапс, який відбувався в Україні, лежить, поміж іншими, й на мені. Просто тому, що я нічого не роблю, аби зупинити його; аби бодай виступити проти. Відіграло роль і знайомство із критичною соціальною теорією, і приєднання до студентської профспілки «Пряма Дія». У самій профспілці я тривалий час просто відмовлявся якось ідентифікувати себе за «ідейною течією» – не хотів бути «узагальненим» через наліплювання на мене лейблу «анархіста», «неомарксиста», «українського нового лівого» чи ще когось. Однак у якийсь момент, коли мене знову назвали «анархістом», – просто порівняв свої погляди із тим, що вважали анархістською традицією і не зміг не погодитися. Однак позначатися саме цим словом, і більше ніяким – не є для мене справою якогось залізобетонного принципу.

Скажи, роки, котрі ти витратив на анархо-активізм, дали тобі щось для подальшого розвитку? Якщо так, то що саме? Або вони залишились тільки приємними спогадами про буремну молодість?

Передовсім, маю сказати: мені важко відокремити роки «анархо-активізму» від якихось пізніших. Якщо вести мову лише про активізм під чорним прапором, під «традиційними» анархістськими гаслами, або у межах «анархістських» за назвою ініціатив – то й тоді виокремити такі роки буде важко, надто вже цей розмаїтий досвід розкиданий роками й країнами. Тож якогось «водорозділу» між «тими» роками й «цими» я не відчуваю.
Якщо ж дуже умовно намагатися провести такий вододіл – то роки, проведені у «Прямій Дії», анархістській ініціативі «tigranigra», міжнародних протестних кампаніях і колективах – були абсолютно безцінними. Досвід колективної дії; спроби вибудовування спільних проектів і практик, поширення ідей як «поміж своїми», так і у середовищі людей, не дуже схильних до такого способу мислення – багато в чому, звідти. Те саме можна сказати про речі, які стали складовою професійного шляху: без цього досвіду зовсім іншою була би зацікавленість міжнародними подіями, проблемами дискримінації та ксенофобії, ситуацією біженців. Не кажучи про досвід протесту, обстоювання власної думки навіть у ситуації потенційних репресій, досвід конфліктів із силовими структурами і позбавлення волі – що не могло не привести, врешті-решт, до правозахисної тематики.
Взагалі, не можу виокремити якісь сфери, які не зазнали би впливу анархістських переконань. Від сфери професійних чи активістських зацікавленостей – до особистого життя. В цьому немає нічого дивного: для мене, усе ж таки, вірним лишається те, що було колись написано у нашому самовидавчому журналі «Звіт №2»: «Анархізм – не політична течія, не ідеологія і не музичний напрямок. Це – спосіб мислення і сприйняття світу, критичного мислення і сприйняття». Це – світогляд, тож відокремити його від якихось царин власного життя – для мене є марною справою.

Зараз багато хто каже, що концепція прав людини є ліберальную за своєю суттю, і радикали не повинні бути її прихильниками. Як ти поєднуєш свій анархізм з правозахисною діяльністю?

Я не бачу, як відокремити те, чим опікуюся натепер, від загального контексту протидії утиску і визиску (будь-якому – чи то фізичному, чи економічному), від протесту проти пригноблення, від прагнення до свободи за дотримання взаємної підтримки і поваги. Мені також не дуже добре зрозуміло, чи є єдине «ліберальне розуміння прогресу» (не думаю, чесно кажучи – як і анархістське, наприклад), і чи моя діяльність до нього вписується…Для мене ніколи не була цінною здатність слідувати наперед установленій ідеологічній доґмі – якою б «прогресивною» чи «емансипативною» вона не була. Доґма (в ідеологічному розумінні слова) – завжди «вагітна» спотворенням бачення світу, і є, за суттю своєю, спрямованою проти свободи. Тож якщо комусь зараз зручніше називати мене «лівим лібералом», «християнським соціалістом» чи бозна-ким замість «анархіста» – мене це не зачіпає. Однак внутрішню спорідненість я відчуваю найбільше із анархістською, із лібертарною традицією.
Мені видається, що анархізм натепер – це, поміж іншим, методологічний підхід, який пріоритезує окрему людину, її свободу, її унікальність, поєднані солідарністю з іншими вільними людьми, і дуже критично-прискіпливо розглядає відносини влади-підкорення і їх наслідки. Цей підхід дозволяє бачити світ не через скельця гасел та ідеологічних рамок, а таким, яким він є для живих людей. Тож можна сказати, що бути анархістом – це мати змогу бути критичним без того, аби ставати циніком. Це можна казати не лише про системний, а й про індивідуальний рівень – про царину мікросоціології чи психології. Адже дозволяє бачити гнучкість людини й ті безодні, до яких вона може потрапити за історичних та особистих обставин зовнішнього тиску – але і ті можливості до створення колективних та індивідуальних стратегій опору і творення нових світів.
Від певного моменту для мене втратив важливість і поділ на «радикалів» та «реформістів», на прихильників революційності й еволюційності засобів. Для мене зараз вибір інструментів можна найкраще змалювати відомою цитатою з Ані ДіФранко: «Every tool is a weapon if you hold I tright» – «Кожен інструмент є зброєю, якщо його тримати правильно». Протягом останніх десятиліть прямо перед нашими очима і за нашої безпосередньої участі, розгортається панорама зламу попереднього світового устрою – «світосистеми», говорячи мовою валерстайнового світосистемного аналізу. Ми бачимо, як на перший план виходять деякі з проблем, які неможливо вирішити у рамках теперішнього устрою. Наприклад, суперечність між устроєм, що базується на транснаціональному капіталізмові та національних державах, з одного боку, та міграційними процесами – з іншого, навряд чи вдасться вирішити за збереження status quo. Те саме можна казати про суперечність між кількістю відтворюваних природних ресурсів і демографічними тенденціями, між стрімким глобальним накопиченням знань і капіталістично-приватновласницькими інструментами контролю над ними, між реальним виробництвом і глобальною системою фінансового капіталу, врешті-решт.
Від того, як ми даватимемо собі раду із цими та іншими ключовими проблемами – залежить те, куди ми рухатимемося далі: чи в бік вільнішого та більш егалітарного, солідарного та відкритого суспільного устрою – чи в бік дедалі автаркічніших, ієрархічних, гомоґенних та вибудуваних на несвободі суспільств. Це – ситуація, де будь-яке зусилля, навіть найменше, є важливим. Тому кожна людина, яка допомагає біженцям теплим одягом чи перераховує пару євро на медикаменти, перебуває по той самий бік барикад, що й ідейний революціонер, який готує радикальний протестний наметовий табір біля центру утримання мігрантів. Церковна громада, яка проголошує соціальну справедливість та взаємодопомогу важливими цінностями – по один бік із активістками й активістами протестів проти корпоративної глобалізації. Ті, хто висловлює прагнення до свободи попри загрозу репресій, опиняються по інший бік барикад від тих, хто виступає за обмеження прав і свобод. Правозахисники – по інший бік від прихильників «презумпції правоти поліцейського» не лише у ситуативному, а й у світоглядному вимірі.
Найпоширеніша зараз концепція прав людини (яку часто називають «ліберальною») базується, передовсім, на положенні, що правозахист – це завжди захист людини від влади (чи, вужче, держави). Правозахисники завжди мають підозру щодо державних структур – що ті, опинившись поза постійним, прискіпливим контролем громад, зсуватимуться у напрямку авторитарності, репресивності та розширення власних повноважень, за рахунок звуження поля можливостей громадян. Використовуючи народне прислів’я, для правозахисників державні структури – це та «свиня», яку «пусти за стіл – вона й ратиці на стіл викладе». Говорячи більш стриманою стилістикою, як аксіомою є презумпція невинуватості людини – так є і постійна підозра на адресу держави. Для мене не має важливості питання «співпраці» чи «неспівпраці» з державними органами: у цьому конфлікті державної репресивної машини і окремого індивіда, правозахисники опиняються на тому самому боці, що й анархісти, і тут варіантів бути не може. Більше того, як на мене, сама концепція прав людини має більше спільного з класичним анархізмом, ніж, скажімо, радянський підхід до правозахисної тематики, або сучасні підходи деяких «антизахідних» режимів. Наполягання на тому, що усі люди мають гідність як засадничу категорію; що право на свободу, життя, безпеку, і все, що із цього випливає, має універсальний характер; і що не державам чи іншим джерелам влади вирішувати, який саме обсяг прав у той чи інший період має та чи інша людина – це наріжні камені як анархізму, так і правозахисту. І це неприйнятно для будь-якої авторитарної потуги – чи то СРСР, чи то РФ, КНР, Ірану чи піночетівського Чилі. Тож тут суперечності я не вбачаю – жодної.

На відміну від більшості українців, ти добре знайомий з сучасним вітчизняним анархо-середовищем. Що тобі в ньому подобається що ні?

Не можу сказати, що так вже добре знаю сучасне українське анархо-середовище. Якщо говорити про нього у широкому розумінні, – то, з одного боку, бачимо розмаїття груп, організацій, колективів і тактик, про яке у 90-тих можна було хіба мріяти. Не всі з них мають слова на кшталт «анархістський» чи «лібертарний» у самоназвах, чи взагалі згадують слово «анархізм». Не всі є «загальновизвольними» – чимало тематичних ініціатив; не всі «радикальні»; не всі діють в традиційних для анархізму царинах. Це розмаїття є, чи то може бути, величезною перевагою.
Саме як людина, не надто знайома із теперішнім анархо-середовищем, – я, радше, спантеличений нестачею…практичних ініціатив? Інформації про такі ініціативи? У тих сферах, де анархісти «природно» мали би бути видимо присутні. Відкрите програмове забезпечення та його просування; колективи взаємодопомоги; підтримка малих кооперативних проектів чи неформальна / нерепресивна педагогіка – ці та багато інших царин не виглядають такими, що ними українські анархісти опікуються як спільнота. Хоча, можливо, це просто нестача інформації у мене, або відсутність умов для подібної дії у теперішньому контексті. А може, такої собі «анархо-спільноти» (у вузькому розумінні) натепер не існує, – хоча ширше середовище, із цінностями свободи, справедливості, солідарності й критичного мислення, стихійно склалося – і продовжує складатися.
Загрози для анархістського (як і багатьох інших) руху вбачаю, передовсім, у тому самому: можливій зашореності й риґідності; відданості фразі більше, ніж змісту; конкуренції із найближчими за переконанням ініціативами та нестачі відкритості до обговорення. А ще – безумовною загрозою є нестача інтелектуального критичного аналізу нових реалій, в яких ми опинилися. Водночас, сподіваюся, що будуть розвиватися ініціативи та рухи, які будуть співзвучні принципам анархізму, і відповідатимуть адекватно на загрози й виклики – не лише з боку держави чи капіталу, а й з боку різних «тіл» і механізмів пригноблення і влади. Незалежно від того, матимуть ці ініціативи слово «анархізм» у власному вжитку, чи ні.

З часів Нестора Махна пройшло дуже багато часу, українське суспільство зовсім інше, ніж за часів Революційної повстанської армії, перед ним інші проблеми. Як ти думаєш, Нестор Іванович ще може навчити українське суспільство чомусь корисному, або його ідеї, вчинки, висловлювання зберігають актуальність лише для професійних дослідників?

Думаю, уроки з махновського руху і Революційної Повстанської Армії України ще далеко не винесені, – як, втім, і дослідницької роботи зроблено недостатньо. Для мене особисто, історія РПАУ – це історія про ті самі базові засади свободи й солідарності. З точки зору «прагматичної», цей порив до визволення вимагав численних компромісів, аби вижити – але саме ці компроміси й домовленості з авторитарними силами, врешті-решт, стали вироком цьому поривові. Впертість в обстоюванні власного світогляду і способу життя; поєднання українського виміру армії та руху з інтернаціональним та антиксенофобним їх характером; розмаїття методів та щирість у проголошенні та втіленні цілей – багато що є дуже відмінним від теперішньої ситуації, і не на користь останньої. Читати мемуари Махна нелегко через те, що «гасловий» стиль їхньої мови зараз виглядав би чи то лицемірством, чи невдалою маніпуляцією – тоді як у ті часи революціонери так і справді думали, не лише говорили.
Врешті-решт, навіть окремі аспекти махновського руху можуть виглядати корисними для теперішньої ситуації. У військовому плані – загальна готовність та вміння населення захищати свою землю від загарбників поєднувалася із наявністю порівняно невеликої й мобільної армії. Колективні та кооперативні експерименти у сільському господарстві могли заохочуватися – без примусових зобов’язань чи обмежень інших неексплуататорських форм господарювання. Є й негативні уроки – передовсім, пов’язані зі сваволею тих репресивних структур, що їх породжують війни – і аж до жорсткого платформізму, який, фактично, пішов за надто звичним сценарієм «убити дракона».
Все це вимагає осмислення та обговорення – без ідеологізації Махна; звісно, без спотворення того масштабного історичного здвигу та перетворення Махна на такого собі «недо-Петлюру»; і в жодному разі – без здавання РПАУ в архів.

Спілкувався Денис Мацола,

спеціально для Прометея.

Авторка фото: Олена Хосід.

Дивіться також:

Анархіст з Небесної сотні Сергій Кемський: «Чуєш, Майдане?»

Ігаль Левін: «Нестор Махно боровся за трудовий народ України без господарів і паразитів».

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.