Я не боюсь сказати!

#‎яНеБоюсьСказати‬, але відтворювати неприємні моменти свого життя і говорити ФБ-спільноті про те, що завдало мені психологічної травми, - не буду. Я знаю, вам все одно.

1467822666_ya7
8 Липня 2016 19:55Блоги,Катя Бенюк

Краще розповім про міні-експеримент мого друга, який воїстину не розумів, чого львівські феміністки пристали зі своїм «правом на ніч».

Справа не в акції, вона мені не подобалась. А справа в результатах його маленького опитування. Всі знайомі подруги мого друга піддавались сексуальним домаганням – чи то лапання в маршрутці, чи на вулиці, на роботі, на навчанні. Не раз, не два, а систематично.

І смішно чути про про те, що вони були якось не так одягнуті. Якщо ми говоримо про домагання чи навіть про згвалтування, то річ не в одязі. Жінка не повинна вибачатись за свої форми чи привабливість. Проблема не в жертві. А як раз в таких ситуаціях ми часто чуємо «сама винна». Не так встала, не так сіла, не так засміялась, не так зачесалась, не так говорила, не так подивилась…

Повертаючись до «відкриття» мого друга, він зауважив один важливий нюанс: коли дівчат лапали, гладили по сідницях, лізли в груди, ляскали і т.д., вони мовчали! І я мовчала! Завжди… А коли сказала, мені не повірили. І їм, швидше за все, не повірили б…. проблема, яку не хочуть бачити і не хочуть чути. Про яку бояться говорити жертви. Не бійтесь про це говорити! Можливо, якщо всі одним голосом скажуть, то і почують.

У мережі флешмоб ‪#‎яНеБоюсьСказати‬ вже став популярним. І це символічно підмітила Саша Кольцова.

«Якби всі жінки, що пережили сексуальне насильство, спробу сексуального насильства, домагання або образу сексуального характеру, вийшли сьогодні (у будь-який день або щодня) на вулицю в червоному, Земля би виглядала кривавою плямою.#ЯнеБоюсьСказати», – написала вона у Facebook.

На акцію звернули увагу навіть чоловіки, і навіть з адекватними коментарями. Я прочитала одне зауваження, наче і слушне – а чому нема флешмобу ‪#‎яНаписалаЗаяву‬? Відповідь частково я озвучила, коли написала, що ми мовчимо, бо нас не хочуть чути. Є і маса інших причин. Зазвичай у судовій практиці саме жінці доводиться доводити вину її кривдника. Хоча це апріорі невірна позиція, бо це кривдник повинен доводити свою непричетність. І причин такого ж роду є маса: від саботування правоохоронних органів до дир в законодавстві. Є і психологічні: наше суспільство не сприймає проблеми. Про це класно написав Отар Довженко.

«Головний момент, про який слід замислитись: щоб регулярно ґвалтувати й харасити мільйони жінок, потрібні мільйони чоловіків. Не серійні чікатіли це роблять, а звичайні пацани і мужики, яким вбили в голову, що мужність – це ставлення до жінки як до речі. І що треба проявляти «ініціативу», бо жінкам це подобається. І ще багато подібних фігонь. Вбивали в голову не тільки чоловіки, на жаль. Це не знімає провини з ґвалтівників, але додає відповідальності всім іншим. План-мінімум для кожної порядної людини – не бути такою і не дати своїм дітям вирости такими».

Завершу словами Леся Подерв’янського, які чітко показують ситуацію із нашим усвідомленням та суспільством.

«Якщо люди з насолодою купаються у своєму лайні, то для них трагізму ніякого не існує, тому що видно, що це лайно для них як шампанське».

Катя Бенюк, журналістка інформаційного порталу Прометей, блогерка, громадська активістка.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.