До історії класової війни в США

Вирішив через навіяння Фуджікурою та українофобією представників влади, ЗМІ, мажорних елементів, які стоять на боці іноземного інвестора, проінформувати, як здобували краще життя в США.

13626349_637201043113645_4327904513789675041_n
12 Липня 2016 19:51Антон Парамбуль,Блоги

Попереджаю, багато букв.

У розпал Великої Депресії, 7 березня 1932 року, демонстрація колишніх робітників заводів Генрі Форда, а тепер безробітних, попрямувала до серця корпорації «Червоного заводу Форда» (Ford Rouge Plant) в передмісті Детройта – Діборне. Разом з робітниками в «Голодному марші» брали участь їхні дружини і діти, попереду йшли організатори з профспілок та ліві активісти. Всього, в цей морозний день, вниз по Міллер Роад йшло близько трьох тисяч чоловік.

Як тільки вони перетнули адміністративний кордон Діборн, поліція почала розпорошувати сльозогінний газ, щоб розсіяти маніфестантів. Робітники почали кидати в поліцію каміння і грудки замерзлого бруду. Біля Третьої прохідної демонстрантів почали поливати водою з брандспойтів, а коли стало ясно, що навіть покриваючись крижаною кіркою робітники не мають наміру тікати, за наказом Генрі Форда, служба безпеки компанії розстріляла їх з автоматів. Четверо робітників загинули на місці, кілька десятків були поранені, один з них помер на наступний день.

Через кілька днів уже 25-тисячна демонстрація пройшла головною вулицею Детройта до Вудмерського кладовища, де і зараз можна знайти п’ять скромних гранітних плит з однаковим написом: «Вони прийшли за хлібом – Форд нагодував їх кулями».

У міру того, як економіка поступово почала оживати, напередодні Другої Світової війни Об’єднана профспілка автомобілебудівників (UAW) тут же в Детройті почала рішучий наступ на велику трійку американського автомобілебудування. Після 44-денного «сидячого» страйку 1936-1937 років, визнав профспілки «Дженерал Моторс», незабаром не витримав і «Крайслер». Але Генрі Форд, у якого патологічна ненависть до робітничих організацій з віком перейшла грань психічного розладу, як і раніше, відмовлявся визнавати профспілки. Його син формально очолював корпорацію і навіть займався соціальною демагогією. Він міг замовити оформлення стін заводу в Дієго Рівери, але не мав ніякого голосу в питаннях робочої політики.

Цим займалася «Служби Безпеки Форда», що налічує 3000 збройних головорізів в формі і ще 5000 – у цивільному. Її очолював Гаррі Бенетт, по-сумісництву один з керівників юридичного департаменту штату. Використовуючи службове становище, він сформував приватну поліцію з достроково звільнених з в’язниць гангстерів, правих і бойовиків «Чорного Легіону» – північної гілки Ку-клукс-клану. На робочих активістів нападали на вулицях, у прохідних, в їхніх власних будинках. Десятки з них загинули. Сотні отримали каліцтва.

Один з таких епізодів став надбанням широкої громадськості. 26 травня 1937 року активісти профспілки автомобілебудівників роздавали листівки на Четвертій прохідній заводу в Діборне, коли на них накинулися люди з «Служби Безпеки Форда». Одним з більш ніж десятка покалічених профспілкових активістів (серед них були і жінки) виявився колишній робітник корпорації «Форд» (і майбутній президент UAW) Уолтер Рютер. Фотографії «Битви біля прохідної» облетіли всі газети США, поховавши залишки фордовської репутації. Але старому навіженому не було до цього ніякого діла.

Уміло використовуючи метод «батога і пряника», Генрі Форд розробив складну систему обдурювання робітників. Формально зарплата на Форді завжди була вище ніж у конкурентів. Звичайно, рекламована всюди, зарплата в 5 доларів в день, здебільшого, була просто приманкою для молодих робітників. Потім їм видавали кредит на власний будинок, і коли у робітника виникало резонне питання про обіцяну заробітну плату, замість учнівської, яку йому платили раніше, з’ясовувалося, що його кваліфікація все ще занадто низька. І взагалі, хто не хоче, той може провалювати разом зі своїм барахлом на вулицю. Але навіть умілих рук і міцної спини було недостатньо для 5 доларів. Достойну платню, по Форду, повинні отримувати лише гідні робочі. Але що таке гідний робочий? Форд відповідав – це той, хто веде здоровий спосіб життя – не п’є, не курить, не грає, вечори проводить вдома з сім’єю, збирає гроші на старість.

Але як же розібратися, гідний працівник надбавки чи ні? Дуже просто, відповів бос, і створив у своїй компанії соціологічний відділ під керівництвом пастора Маркуіса (клерикали і тут на боці багатих). Саме ця організація давала рекомендації про виплату / невиплату надбавок. Десятки інспекторів цілодобово обходили будинки робітників. За відсутності господаря будинку вони влаштовували справжній допит його родичам, сусідам. Якщо моральне обличчя робітника «відповідало», його ім’я заносилося в спеціальні списки. Інспектори поширювали випущені видавництвом Форда брошури з повчальними історіями. Розповідь зазвичай велась від імені якогось робітника і мала свої канони. Жебрак-іммігрант з сім’єю (ірландець, українець, турок, індус) приїжджає в США і побивається по бідняцьких нетрях. Потім приходить на завод Форда, де стає людиною. Правда, не відразу. Довгий час він не може позбутись куріння цигарок та вживання спиртних напоїв. Від нього йде дружина. Але робітник береться за розум. Він купує на свої гроші затишний будиночок, дружина повертається. От так описували ситуацію тодішні замовні ЗМІ. Втім, профспілкові активісти теж не дрімали, вони поширювали на прохідних свої листівки та кілька тисяч книг Сінклера, про боротьбу американських робітників за свої права.

Здурівший від власної «величі» автомобільний король, буквально наповнив завод своїми інформаторами та шпигунами, які працювали під прикриттям. Та й прості робітники хоч і зрідка, але доносили один на одного в надії на грошове заохочення. Робітникам заборонялося не тільки курити, але і розмовляти один з одним на теми, що не стосуються виробництва. На заводах Форда більшу частину робочої сили складали іммігранти. Щоб знищити у зародку не потрібні роботодавцю розмови, на конвеєрі їх розставляли упереміш – німця з українцем, француза з китайцем і т. д. Втім життя менеджерів в божевільні закритого типу, яким був головний офіс компанії, теж було не цукор. Генрі Форд був на рідкість худощавий і всіх повних людей вважав транжирами. Одного інженера він звільнив, зі словами: «Прийдеш, коли скинеш 50 фунтів». Це був винятковий випадок, адже навіть найближчим підлеглим Форд ніколи не повідомляв про звільнення особисто. Просто на наступний день звільнений співробітник, прийшовши на роботу, знаходив свої стіл і стілець порубаними на шматки, а папери – розкиданими по конторі.
Форд першим почав активно вербувати чорних робітників (звичайно не з антирасистських позицій). Керував цією справою теж афроамериканець, колишній спортсмен, популярний серед негрів. Але ще більший вплив на афроамериканців мали проповідники з місцевих чорних церков. Ті з них, хто погоджувався агітувати проти робітничих спілок, – отримували стабільне фінансування. З тими, хто відмовлявся, – розправлялися расисти з «Чорного Легіону». До 1941 афроамериканці становили 12% робітників підприємств Форда, займалися найбруднішою і важкою роботою і отримували копійки. Також Форд створив своє «потьомкінське село» – Інкстер. У містечку була проведена каналізація, будівлі були відреставровані і пофарбовані. Тут поселили невеличку частину робітників-негрів, і тепер вони всюди мали розповідати про свого благодійника і були головною темою проплачених ЗМІ. В кінцевому рахунку, Форд розраховував на негрів, як на армію штрейкбрехерів.
У період між 1937 і 1941 роками Форд залишався останньою з великих автомобілебудівних корпорацій, на якій не було профспілок. Керівники UAW запропонували робітникам підписати петицію Рузвельту, з проханням чинити тиск на компанію. З огляду на те, що Генрі Форд був відомим антисемітом і особистим другом Адольфа Гітлера, вони вважали, що уряд США не надаватиме йому підтримку, що виявилось марною надією, і влада та бізнес знову ж об’єднувались в боротьбі проти працюючого народу (навіть маючи розходження в політичних поглядах).
Однак робітники продовжували будувати профспілки знизу. Радіоприймачі на автомобілях, що сходили з конвеєра, завжди були налаштовані на профспілкову радіостанцію. Листівки поширювалися по конвеєру, з’являлися в душових і навіть на стінах цехів. Активісти все більш і більш відкрито заявляли про себе як про членів профспілки. Проходили таємні вибори членів цехових комітетів.

25 січня 1941 року один з робітників так описав ситуацію в газеті «Соціалістичний заклик» (Socialist Appeal): «Тисячі і тисячі людей на Форді тепер в профспілці. Члени спілки, діючи за інструкціями союзу, увійшли в пекельні ворота імперії Форда. Вони демонстративно носять бейсболки і значки з символікою UAW! Генрі Форд занервував! Ситуація вже не та, що 6 місяців тому. Хвилі профспілкового руху настільки охопили «Рівер Роже», що охоронці вже побоюються зв’язуватися з членами профспілки, передчуваючи швидку зміну влади. Профспілкові активісти тепер роздають листівки нікого не побоюючись. Прохідні заводу перестали бути воротами в антипрофспілкове пекло. Варто тільки Службі Безпеки напасти на профспілкового активіста, брати по союзу приходять йому на допомогу і навіть іноді зганяють на охоронців свою злість за колишні жорстокі побої. Атмосфера напружена до такого ступеня, що вибух може статися в будь-який момент».

Велику допомогу в створенні профспілкової організації на Форді надали антиавторитарні та ліві активісти.

Зрозуміло, Генрі Форд не сидів склавши руки. У період між 1937 і 1941 роками кілька тисяч робітників були звільнені за підозрою в тому, що вони були профспілковими активістами. І тим не менш, профспілка зростала.
13 березня – 3000 робітників одного з цехів провели сидячий страйк, вимагаючи відновлення звільнених профспілкових активістів. 18 березня, 6000 робітників у цеху осей, сиділи на підлозі доти поки не були відновлені на роботі 12 членів профспілки. 19 березня – ще одна сутичка, і знову компанія не поступилася. Нарешті, 21 березня, Форд заявив про те, що тисяча звільнених раніше членів профспілки може бути відновлена. Однак 1 квітня, коли делегація робітників металопрокатного виробництва прийшла в управління зі списком звільнених раніше членів профспілкового комітету, з ними навіть не стали говорити.
2 квітня робітники зупинили роботу, і за кілька годин всі конвеєри на «Червоному заводі» зупинилися. 85 тисяч людей оточили завод суцільним кільцем з 27 пікетів, блокувавши всі прохідні і ворота. З припаркованих автомобілів були побудовані гігантські барикади. Крім щоденного бюлетеня, що виходив на декількох мовах, робочі вели безперервну радіопередачу, яка транслювалася з вантажівок зі звукопідсилювальної апаратури. Коли, за наполяганням влади, і за згодою UAW, барикаду довелося розібрати, низка з сотень легкових автомашин, збудованих в 4-5 рядів, оточила завод, повільно рухаючись по колу і сигналячи. Незважаючи, на те, що UAW закликав робітників інших корпорацій не проводити страйки солідарності, кожен день тисячі робочих приходили до лінії пікетів, для того щоб допомогти своїм товаришам.

Треба тут нагадати і про мінуси профспілок та те, що колишній товариш може зрадити…

Не обійшлося і без удару в спину. Генрі Форд зумів підкупити колишнього голову UAW Гомера Мартіна, і тепер він усюди закликав повернутися до роботи, нібито для того, щоб не послабляти США напередодні війни (і це не дивлячись, що Форд чи не до останнього дружив з Гітлером). Мартін кликав робітників до патріотизму і закликав гнати з заводу «червоних баламутів».

Також Форд спровокував расові інциденти. У відчайдушній спробі не дати неграм піти з заводу він пообіцяв всім, хто залишиться на заводі, по 24 долари в день – немислимі гроші на ті часи. Чорні клерикали-проповідники читали спеціальні антипрофспілкові проповіді прямо в цехах. Але лише 1500 афроамериканських робітників з 10 000 стали штрейкбрехерами. В основному ливарники. 3 квітня Генрі Форд зібрав залишки вірних йому людей всередині заводського комплексу і наказав їм напасти на пікет у Четвертій прохідній. Фактично частина чорних робітників на чолі з християнськими проповідниками виступила разом з правими та з Ку-клукс-Кланівцями зі Служби Безпеки проти страйкарів. В ході бійки декілька разів лунали постріли. Вночі кілька десятків негрів-членів профспілки проникли на завод і переконали частину штрейкбрехерів вийти назовні.

7 квітня Форд погодився провести голосування про створення профспілки в корпорації, які мали пройти за 45 днів. Деякі історики стверджують, що важливу роль тут зіграли лікарі Генрі Форда і його дружина. Уже заробивши собі один інсульт на ниві боротьби з профспілками, старий магнат бився в істериці і закликав Службу Безпеки стріляти в робітників. Лікарям доводилося колоти йому заспокійливі препарати, дружина, побоюючись чергового удару, погрожувала розлученням.
Однак робітники відмовилися припинити страйк доти, поки останній зі звільнених не отримає права повернутися на завод. 10 квітня, після зустрічі з губернатором Мічигану і керівництвом CIO, Форд погодився відновити п’ятьох звільнених членів комітету, долю ще трьох мав вирішити спеціальний арбітр. Крім того, Форд пообіцяв не здійснювати ніяких репресій проти учасників страйку. Ще через два дні мітинг, на якому були присутні 20 000 робочих, незначною більшістю голосів, ухвалив припинити страйк.

Незважаючи на все, це була величезна перемога – впав останній оплот антипрофспілкової боротьби в машинобудуванні. 21 квітня робітники голосували за профспілку. 20 червня Форд підписав з UAW колективний договір. У колективному договорі був незвичайний пункт: вперше в США профспілкові внески віднімати прямо з зарплати. Крім того, кожен робітник на «Форді» був зобов’язаний перебувати в профспілці UAW. Генрі Форд, який увійшов в історію фразою «На моїх заводах ніколи не буде профспілок. У них немає тут грунту під ногами», звикав до нових реалій. Тепер, коли стіни його імперії впали перед профспілками, він почав ретельно зводити нові мури – між профспілковим керівництвом і рядовими членами.

Кажуть, що деякі з цих ідей по «приручення» профспілкового руху Генрі Форд почерпнув в сталінському СРСР, досвід якого цей затятий антикомуніст уважно вивчав. Так це чи ні, напевно, сказати важко. Факт, що в останні роки життя він змирився навіть з профспілковою бюрократією, так само як в 30-ті змирився з існуванням СРСР. Але ось, що він яро ненавидів до останнього дня життя, так це колективні дії робітничого класу.

Антон Парамбуль, соціальний активіст, коваль.

Рекомендовані статті

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.