Воістину Європа, або Сповідь атеїстки зі Львова

Те, що церква в Україні відділена від держави, чули усі. І так само, усі знають, що це… неправда.

Воістину Європа, або Сповідь атеїстки зі Львова
27 Квітня 2017 18:06Блоги,Емма Антонюк

Українські парламентарі не гребують посилатися на Біблію, ухвалюючи закони (як у випадку з антидискримінаційними поправками), чи керуватися релігійними постулатами, готуючи скандальні законопроекти (як в нещодавній історії про заборону абортів).

Сумнівні «плюси” такого підходу в тому, що люди, яким часто бракує власних моральних орієнтирів, мають книгу, що вказує їм ціннісний вектор: любити ближнього, не красти, не обманювати тощо.

Однак «мінуси» тут значно відчутні. По-перше, ні для кого не секрет, що навіть найбільш «набожні» з українських політиків, либонь, вважають, що заповідь «не обманюй» не стосується передвиборчих програм, а «не кради» – тендерних процедур.

По-друге, ідея використовувати текст Святого Письма у світській та юридичній сферах життя – це вибіркова «справедливість» або ж лицемірство. Так, скажімо, у Біблії однаково суворо забороняється носити одяг, тканий з волокон різного походження, або ж мати гомосексуальні зв’язки. Однак парламентарі не переймаються священним от-кутюр. Натомість переконані, що Богу куди важливіше, аби дорослі громадяни не брали участь у правозахисних акціях (як в історії з минулорічним Фестивалем Рівності у Львові).

Найгостріше проблема відчувається тоді, коли релігія з церкви чи храму вторгається в особисте життя інших осіб, які її не сповідують або критичніше ставляться до певних її меседжів.

Саме Львів у цій площині є дуже показовим. В Україні досить живий стереотип про набожних галичан. Навіть жартують, що на свята у Львові черги до церкви довші, ніж до нічних клубів. Частково це є правдою, особливо у великі релігійні дати, коли нічні клуби чи ресторани зачинені. Бо містян, які не готують кутю чи не печуть паску, замало, аби продовжувати роботу.

Я сама належу до того виду невіруючих львів’ян, тому, як ніхто, знаю про те, як виглядає місто, скажімо, в Пасхальні дні. Але це ще нічого порівняно з тим, як воно звучить. Звучить щодня – на роботі і в побуті для людини, яка перебуває поза християнським контекстом і має серйозні сумніви щодо того, воскресав хто-небудь за всю історію людства, чи ні.

Не сповідувати, не вірити, не молитися – такий самий вартий поваги, свідомий і важливий вибір, як ходити до церкви, носити хрестик чи цитувати псалми.

Дилема «віруєш” чи «не віруєш» не часто стає справжньою проблемою навіть у Львові (за рідкісними винятками, як у випадку зі звільненням Ірини Магдиш, яка критикувала надмірну присутність церкви в житті Львова).

Проте пасхальний настрій вірян часто коригує толерантну дійсність, а саме, коли йдеться про традицію вітання. Я маю на увазі «Христос воскрес», і, що не менш важливо, «Воістину воскрес».

Я почуваюся некомфортно, коли зі мною вітаються словосполученням, що несе в собі певний ідеологічний контекст, який не вписується в систему моїх уявлень про світ. Тому на «Христос Воскрес», зазвичай, відповідаю «добрий день». І, можете не сумніватися, в 9 випадках з 10 мене виправлять. Іноді з подивом, часом із докором або з поблажливою іронією, але майже завжди на моє «добрий день» я отримую пораду, як слід відповідати правильно. Воістину повчальним тоном.

Це завжди однаково короткі, але від того не менш незручні діалоги з продавчинями в магазинах, водіями в маршрутках чи посадовцями на інтерв’ю. Іноді легше відповісти «воістину», ніж псувати піднесені і святкові очікування співрозмовника.

Хоча насправді зовсім не легше, бо такі ситуації дратують, особливо коли йдеться про діалоги з офіційними особами, які виконують ті чи інші функції у державі, що на папері відділена від церкви.

Традиція вносити релігійний контекст у побутову чи професійну площину відчувається в усіх сферах життя, особливо, якщо ти атеїст/ка. Працівники ЖРЕПу можуть не прийти на виклик, «бо сьогодні ж Благовіщення», а депутат відмовити в інтерв’ю, «бо в такі світлі дні не можна говорити про погане».

Минулого року після Пасхальних свят мені навіть прийшла відповідь на інформаційний запит від однієї з держструктур, в якій представниця прес-служби так і написала: «Шановна пані Еммо, Христос Воскрес!» Хоча в моєму запиті йшлося про комунальні та тарифні колізії, а не високі божественні матерії.

Цьогоріч пасхальні свята я проведу в Німеччині. У наполовину католицькій, наполовину протестантській країні з церковним податком. Де, попри все, нікому в голову не приходить реєструвати законопроекти про заборону абортів, а гей-прайди відбуваються щороку з не меншим розмахом, ніж в Нью-Йорку чи Бостоні. Тож на мене чекає велике полегшення у вигляді порятунку від зніяковілого «добрий день» у відповідь на «Христос воскрес».

З точки зору релігійних традицій Німеччину можна впевнено вважати консервативною країною. Проте це не впливає ні на зміст законодавчих ініціатив, ні на офіційну лексику німців у ті чи інші релігійні свята. Навряд вони менше вірять, що Христос воскрес. Однак це все-таки воістину Європа.

Емма Антонюк, журналістка.

Оригінал публікації тут.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.