Українська веймарська республіка

Веймарська республіка в післявоєнній Німеччині досі провокує багато аналогій серед істориків та політичних аналітиків. Приклад невдалої демократії, що призвела до приходу демократичним шляхом правління диктатури та тоталітарного нацистського режиму не може бути просто так забутим навіть через майже сотню років.

Українська веймарська республіка
21 Грудня 2016 17:46Блоги,Олександр Рузевич

Для сучасної України як ніколи є актуальною ця історія, з якої можна взяти для себе багато корисного. Абсолютно буквальне порівняння було б не дуже вірним, проте існує низка характерних рис і тенденції, що дозволяють провести певні паралелі з післявоєнної Німеччиною 20-х років минулого століття, та сьогоднішньою, все ще воюючою, Україною.
Зазнавши поразки в Першій світовій війні, правлячі військові та політичні еліти відразу почали шукати виправдання ситуації, що склалась. В короткі строки була сформована «теорія удару ножем в спину», що наперед прокляла тільки-но народжену німецьку демократію, переклавши на її плечі помилки кайзерівської імперії. Таким чином, в основу демократичного державотворення було закладено основу для майбутнього реваншизму. Отримавши зруйновану війною та мілітаризмом економіку і нестабільний уряд, недовіра німецьких громадян з роками лише зростала і порятунок бачився в пошуку «сильної руки».
В сучасній Україні різні «гарячі голови» так само прагнуть повернення тимчасово втрачених територій з фактично ворожим населенням і знищеною економікою тут і зараз. І хоча прикладів зради серед державних та військових чиновників більш ніж достатньо, все ж окремими політичними групами створюється цілеспрямована пропаганда, яка цілком і повністю кладе військові невдачі виключно на державних очільників, відкидаючи об’єктивні фактори. В такій ситуації так само лунають голоси з пропозиціями запровадити якщо не одноосібного диктатора, то певну військову хунту, яка ніби-то переможе корумповану систему і відмінить всі територіальні втрати.
Таким чином, німецьких громадян майже сторічної давності і сучасне українське суспільство об’єднувала одна дуже характерна риса – тотальна недовіра до політиків через повністю насичену партикуляризмом систему державного управління. Як більш ніж сто років тому в Німецькій республіці, так і в нинішній Україні та багатьох країнах демократично-ліберального спрямування, політичні партії були і лишаються групами відстоювання інтересів певних фінансово-політичних груп чи навіть сімейних бізнес-кланів.

Після проголошення Веймарської республіки з нестабільним демократичним урядом, Німеччину повною мірою захлеснула тотальна корупція. В сучасній Україні, після часткової поразки одного з найвпливовіших бізнес-кланів, що довгий час був при владі, корупція не зникла, а лише переформатувалась і стала менш явною і незграбною, задля часткового заспокоєння населення та міжнародних спостерігачів.

Особливо показовою є корумпованість та заангажованість правоохоронної та судової систем. До прикладу, Прусія – найбільша з німецьких земель, характеризувалась наступною рисою: суди завжди були набагато лояльнішими до злочинців з праворадикальними поглядами, ніж до тих, хто притримувався лівих ідей. Абсолютно так само в сучасній Україні до представників правих сил державні управлінці ставляться набагато лояльніше, незважаючи на значний розгул правого терору з часів початку війни на Сході. Система завжди прагне використати ситуацію і домовитись з тими, хто є її потенційним оборонцем її існування, ніж з людьми, які проголошують докорінну зміну політичного устрою і державного управління в якості головної цілі.

Приклад далеко не демократичною Російської Федерації показує, що правлячим елітам вдало вдається видресирувати місцевих ультраправих та стравлювати їх з принциповими ідеологічними супротивниками, вирішуючи таким чином відразу кілька проблем та маючи бойовий резерв для захисту свого панування та існуючої корупційної системи.

Дуже повчальним є ще один історичний момент. З початку виникнення Веймарської республіки, збройні сили зайняли відокремлену позицію спостерігачів, періодично втручаюсь та захищаючи власні інтереси через підконтрольні парамілітарні формування «фрайкори». Втім, з посиленням революційних лівих партій, позиція військових змінилась. Після укладення у 1924 році так званого пакту Еберта-Грьонера, малопідконтрольний урядові рейхсвер та правлячі партії фактично утворили коаліцію протидії радикальним лівим силам. Нереформоване кайзерівське військо довгий час не сприймало нову ліберально-демократичну владу, втім обох об’єднувала ненависть та загроза можливого робітничого повстання. В подальшому це призвело до приходу до влади Гітлера, цілком демократичним шляхом.

В Україні, через пасивність та неорганізованість політичних груп лівого спрямування (псевдоліві партії з відомим напрямком фінансування не беремо до уваги) не існує загрози соціалістичного повстання. Втім, це не ліквідовує проблему коаліції влади і праворадикалів, а лише частково полегшує її. З часом значно тихіше, втім досі лунають з правого флангу критики чинної влади заклики до заміни хай формально, але де-юре демократичної системи правління на таку собі коаліцію з військових чинів, перевірених часом і фронтом.
Подібні надії вивітрились ще з останніми парламентськими виборами, коли вчорашні комбати цілком нормально інтегрувались в старі-нові перефарбовані політичні сили, розбавивши їх склад та відновивши рівень довіри виборців. Тому, як мінімум наївно вірити, що якась гіпотетична військова хунта зможе існувати без домовленості з найбагатшими та найвпливовішими людьми та кланами країни. Як показує практика, ні сучасні праві сили в Україні, ні їхні попередники у Веймарській республіці не збирались руйнувати олігархічну систему. Непідконтрольні та небезпечні польові командири безжалісно та ефективно усуваються з політичного простору влади, тому для правоорієнтованих сил набагато простіше піти на угоду з владою. І історичні приклади і сучасні реалії, демонструють цілком логічний симбіоз влади та парамілітарних сил правого спрямування, в якому кожна зі сторін намагається обіграти одна одну. І поки що залишається відкритим питання, хто зможе перемогти в цій боротьбі: нова диктатура чи формально демократична «Веймарська Україна» з усіма її мінусами.

Олександр Рузевич, блогер, громадський, активіст.

Спеціально для Прометея.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.