Рецензія на «Американського снайпера»

Недавно і в мене появилась можливість прочитати «Американського снайпера» - автобіографію Кріса Кайла. Кайл - чи не найвідоміший снайпер в Америці, особа якого ще за життя стала легендою. Ну і звичайно, він є національним героєм, враховуючи скільки почестей було віддано йому під час похорону.

Рецензія на «Американського снайпера»
2 Грудня 2016 15:35Блоги,Катя Бенюк

Щоб не затрачати час на пояснення, хто такий Кріс Кайл, нагадаю, що про нього в 2015 році вийшов фільм «Снайпер». Тепер, прочитавши книгу, можу сказати, що фільм мені абсолютно не подобається. Та і книжка така собі, але суть не в тому. Вимагати від морського котика ідеального чи віртуозного написання було би смішно.

Є мінімум кілька речей, які розізлили мене у цій біографії. І як мінімум це світосприйняття типового патріота-американця, яким і був Кріс Кайл (з огляду на ним написану книгу).
Кайл зміг описати свою життеву позицію як «Бог – країна — сім’я!». Як він і сам писав, щодо позиції двох останніх пунктів він нібито часто сумнівався. Проте на ділі завжди в пріоритеті у нього була саме «країна». Хто читав книгу, зможе зі мною погодитись, що навіть якісь християнські цінності у цієї людини відходили надто далеко на задній план, попри те, що він завжди носив із собою Біблію. В розумінні країни мається на увазі держава, звичайно ж. Думаю, Кайл не розрізняв ці поняття, бо саме для патріотів властиве таке ототожнення. Він не намагався розібратись у ситуації, коли поїхав в Ірак, бо свято вірив у правильність дій США. Свою участь у війні він називав обов’язком перед країною. Кайл вважав, що захищає своїх рідних, воюючи із «терористами» зовсім на іншому континенті. І як же мене дратує той факт, що він, принаймні у книзі, жодного разу не задав собі питання, що я тут роблю? Як на мене, він просто любив війну, тому і поїхав. Кріс Кайл – із тих людей, яким подобається екшн. І саме цей екшн, який би не був мотив, стоїть у нього в прерогативі. Ні Бог, ні країна, ні сім’я. Він пішов у морські котики задовго до початку війни в Іраку і завжди хотів бути воєнним (не через статус, а через можливу участь у небезпечних ситуаціях). Таких людей завжди тягне в армію чи флот. Туди, де є шанс «подвіжувати». І, думаю, я не одна, яка в принципі його зможе зрозуміти.
Це звичайно всього лиш мої враження від прочитаного, але думаю, я таки попала в точку.

Ще одна річ, яка показує реалії війни, а водночас і людську натуру – ставлення до ворога. Кріс називає їх дикунами. Він би вбивав їх без перестанку, якби не інструкції. Хоча явної ненависті у нього до них також не було.Між іншим, інструкції він також вважає абсурдом, бо «морпіху треба виконувати свою роботу – перемагати у війні». Я не збираюсь засуджувати його у цьому плані, бо на війні ніколи не була. Хоч і здогадуюсь, наскільки високий рівень цинізму у воєнних людей. Проте я бачу різницю між вбивством заради виживання (або ти, або тебе) і змаганням серед снайперів – у кого більша кількість вбитих. Визнання людині повинні приносити професіоналізм та особисті якості, а не кількість вбитих. Наша ж натура трішки зміщує акценти.

Загалом же, я просто бачу, яку роль патріотичне виховання відіграє у політиці. Це той важіль, який діє на людину у разі потреби держави. Тисне на, можливо, якісь приховані амбіції чи якості людини. І що найгірше, абсолютно позбавляє критичного мислення. Кайл не розумів, чому у мирному житті не всі схильні дякувати йому за його жертву. Він же ризикував життям, бачив жахіття війни і втрачав близьких друзів заради американців, а вони вимагали, щоб він більше туди не їздив.
Хтось може порівняти ситуацію із українськими реаліями. Мовляв, у нас є люди, які також засуджують збройний конфлікт на Сході. Вони також вважають воїнів сліпими патріотами, на почуттях яких грають олігархи. Проте між нашою ситуацією і війною в Іраку є значуща різниця – ми обороняємось. І тому я би порівняла Кріса Кайла швидше із російським військовим, який нібито поїхав на Схід визволяти когось там і не розуміє, чому в самій Росії є ті, хто проти нього.

Все ж найбільше, що змогло зачепити мою душу, це сюжетна лінія особистого життя. Це той момент, коли ти легко ставиш себе на місце героїні. Ти розумієш, що одночасно відчувати перманентну злість та надзвичайну ніжність до близької тобі людини – нормально. Принаймні, це не тільки у тебе. Злість через те, що тебе залишили одну і віддали перевагу чомусь іншому, навіть якщо цього нібито вимагають обставини. І попри це, попри почуттєву віддаленість один від одного і усвідомлення можливого краху, ти відчуваєш любов. І читаючи автобіографію Кайла, ти абсолютно не можеш звинувачувати Кріса через його пріоритети. І розумієш його. Як і розумієш свою власну ситуацію… Напевно, є такий вид людей, який народжується із геном авантюризму. І ображатись чи звинувачувати цю людину за її природу – те саме, що вимагати від кота гавкати. Хоча такі особистості ж повинні розуміти всю відповідальність стосунків чи сімейного життя, адже, як писала одна хороша людина, «ми відповідаємо за тих, кого приручили».
Пройшло чимало років, поки найкрутіший снайпер Америки зрозумів цю істину. І то, я вважаю, що якби не його емоційне перенавантаження через війну, він би не дійшов до цього висновку. В результаті чого, ще одна американська сім’я попала би в статистику розлучень серед військових.
Якщо загалом оцінювати книгу, то можна поставити 3 з 5. За легкість тексту та моменти, що викликали у мене емоції. І раз я вже захотіла про неї щось написати, а швидше поділитись своїми думками, то ця книга таки варта того, щоб її читали.

Катя Бенюк, журналістка, громадська активістка.

Спеціально для Прометея.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.