Націоналізм чи елітаризм?

Після Майдану і анексії рідного Криму я зацікавився ідеологією українського націоналізму і сучасними націоналістичними організаціями. Ліберали, ліваки, помірні націонал-демократи, та й взагалі усі роками не мали й думки про те, що Росія може напасти на Україну: «Хіба можливо таке в двадцять першому столітті?» - питали вони. Націоналісти були тими єдиними, хто багато років впевнено стверджував: «Рано чи пізно Росія почне проти нас війну».

Націоналізм чи елітаризм?
14 Грудня 2016 18:41Блоги,Денис Мацола

Але посидівши трохи на форумах популярних націоналістичних організацій, я виявив, що переважна більшість людей які називають себе націоналістами, просто хочуть поставити над своєю нацією нову, властолюбну еліту, знищити всі інститути, покликані цю владу контролювати, і під патріотичної вивіскою створити новий тоталітарний державний апарат. Чи підходить слово «націоналізм» для позначення таких поглядів? У цьому варто розібратися докладніше.

Головна декларована усіма націоналістами мета націоналізму – добро української нації. У питанні, кого включати в поняття української нації, серед прихильників націоналістичних ідей є розбіжності, але в найзагальнішому вигляді максиму «добро нації» можна розшифрувати як достаток, безпеку і успішний розвиток для всіх українців. Мета гідна і правильна, проти якої не виступить жодна людина в здоровому глузді, як би не розуміти поняття «українець».
Однак, проголошуючи таку мету, націоналісти в переважній більшості відразу починають уточнювати, що досягти всіх цих чудових речей можливо тільки демонтувавши все ті невеликі елементи свободи і контролю за держапаратом, які вдалося досягти українському суспільству за роки незалежності. Націоналісти справедливо критикують недосконалість олігархічної ліберальної демократії. Але, відкидаючи цю недосконалу модель, натомість вони пропонують ліквідувати інститути незалежних від держави ЗМІ, обмежити діяльність незалежних громадських організацій, розширити повноваження правоохоронних органів, заборонити законодавчо ряд ворожих їм партій та ідейних течій. А ще ввести єдину державну ідеологію і створити сильний державний апарат з максимумом повноважень виконавчої гілки влади і мінімумом обмежень для неї. Керувати цією державною машиною, на їх думку, повинна нова, національно мисляча еліта на чолі з авторитарним харизматичним вождем, яка за відсутністю внутрішніх перешкод, залізною правицею приведе український народ до процвітання. Такому ідеалу відповідає пантеон історичних діячів, на які орієнтуються ті, хто наразі називає себе українськими націоналістами. Серед них: Франко, Муссоліні, Піночет, Скоропадський, грецькі «Чорні полковники», уряди Угорщини, Польщі і новоявлений американський месія Дональд Трамп.
Бажання частини українського суспільства бачити на чолі країни «сильного лідера» видається мені цілком природним. В умовах безладу, популізму і тотального злодійства української олігархічної «демократії» прості рецепти завжди будуть мати попит. Але у мене, як у людини, яка після анексії Криму вважає себе українським націоналістом, виникає питання. Чому ті, хто хоче закувати українську націю в кайдани нового бюрократичного тоталітарного режиму і поставити над нею неконтрольованого самою нацією вождя, називають себе саме українськими націоналістами? Нагадаю, націоналізм це бажання добра своїй нації. Як навчили нас сімдесят років тоталітарного радянського періоду, добро нації неможливе без суб’єктності цієї самої нації. Тобто без реальної, практично реалізованої свободи самому народу вирішувати, як облаштовувати власну країну і своє життя в ній. Можливість такої свободи націоналісти традиційно пов’язують з набуттям національної державності. Мовляв, у нас не було своєї держави і тому стали можливі голодомор, колективізація, репресії та русифікація. І це так. Але двадцять п’ять років державної «незалежності» України переконали більшість українців, що формальна, політична незалежність не гарантує реальний контроль народу за діями своєї держави і своїх еліт. Нація проти підвищення комунальних тарифів, а еліти і держава за. І тарифи підвищуються. Нація проти торгівлі з окупантом і липецької фабрики Порошенка. Але торгівля йде, а фабрика як і раніше належить президенту. Нація за те, щоб держава боролося з корупцією. Але еліти, що контролюють держапарат, не поспішають боротися самі з собою, і боротьби з корупцією немає. А нація не може нічого з цим зробити. Отже, не дивлячись на формальну політичну незалежність від інших країн, українська нація досі не є суб’єктом у власномій домівці. Тобто не може керувати власним життям. Не може, тому що її життям керують ворожі до неї еліти, що захопили державний апарат. Так чого ті, хто називають себе українськими націоналістами, раптом вирішили, що якщо поставити іншу «еліту» і забрати у нації ті малі, слабкі, недосконалі механізми контролю за цими «елітами», забрати свободу слова, незалежні засоби масової інформації, право на протест, врешті-решт, свободу не голосувати за занадто знахабнілих представників еліти, то вони приведуть українську націю до суб’єктності і процвітання?!
Українські «націоналісти» зазвичай відповідають на це, що зараз еліти погані, не національні, а ось коли вони прийдуть до влади, їх еліта, їх вождь, будуть гарні, національні, обов’язково не будуть красти і брехати, навпаки будуть день і ніч безкорисливо працювати на благо української нації, завдяки тільки їм властивому національному почуттю. Але ж цю історію ми вже сто разів чули! Саме це обіцяв «націонал-демократ» Ющенко. Після нього це обіцяли «націоналісти» з ВО Свобода, яких за їхні «великі зусилля» вдячна нація прозвала «ригами у вишиванках». Теж саме обіцяли «троє» на Майдані і Петро Порошенко. Всі ці люди говорили, що попередні вожді погані, а ось вони зовсім з іншого тіста і за них все буде інакше. Але в реальності змінилося тільки кількість нулів у сумах на офшорних рахунках цих персонажів. І ніякий «патріотизм» Ющенка і «національне почуття» «Свободи» не завадили їм красти мільйонами і плювати на українську націю з висоти шкіряних крісел. Так де гарантія що, отримавши абсолютну, набагато більшу ніж у Ющенка, «Свободи» і Порошенка владу, нова національна «еліта» і «вождь» не робитимуть те ж саме?
Ті з «націоналістів» хто більш менш має розум, можуть відповісти на це, що всі перераховані вище були ставлениками великого, космополітичного бізнесу, олігархів, ніякого національного почуття в них не було і тому вони вели себе відповідним чином. Але давайте поглянемо на основні сучасні націоналістичні організації України. Правий Сектор з початку АТО тісно співпрацював з олігархом Ігорем Коломойським. Близький партнер і заступник Коломойського, коли той був головою Дніпропетровської області, Борис Філатов не соромлячись публічно визнавав, що команда Коломойського підтримувала Дмитра Яроша на парламентських виборах 2014 року. Після перемоги Яроша, Філатов заявив у своєму Фейсбуці, що Дмитро Ярош переміг, «потому что мы своих не бросаем». Щоб не говорили олігархи про мотиви і форми своєї підтримки, ця підтримка завжди виражається в конкретних сумах і ніколи не буває безкорисливою. Після відходу Яроша Правий Сектор почав тісно співпрацювати з «націоналістичним» рухом «Азов», ставши його молодшим партнером.
Одне з найпомітніших правих угруповань С14, яке приваблює до своїх лав молодь зовнішньої радикальністю, довгий час співпрацювала і фінансувалася «націоналістами» зі «Свободи». Активісти С14 навіть балотувалися від цієї партії в місцеві ради. Після Майдану, коли «Свобода» втратила свій рейтинг і як наслідок – джерела фінансування, С14 розірвала з ними відносини і наразі, імовірно, як і «Правий Сектор», знайшла нових покровителів в ЦК «Азов».
Сам «Азов» та його політичне крило – партія «Національний Корпус» – на думку багатьох експертів тісно пов’язані з олігархом і головним міліціонером України Арсеном Аваковим. Батальйон «Азов» – єдиний з добровольчих підрозділів, якому вдалося вирости в цілий полк. І один з небагатьох добробатів, який не соромився бути в поліцейській структурі Національної Гвардії. Тобто у структурі Арсена Авакова. На думку багатьох спостерігачів в ранній, «харківський» період своєї політичної кар’єри, народний депутат, полковник поліції і перший командир «Азова» Андрій Білецький був тісно пов’язаний з колишніми регіоналами і донорами харківського сепаратизму, мером Харкова Геннадієм Кернесом і екс-головою Харківської області Михайлом Добкіним. Сам Білецький, втім, заперечує подібні твердження, критикує Добкіна і Кернеса, не забуваючи сказати що, як би там не було, останній все таки «ефективний державний менеджер і кращий мер в Україні».
На адресу Арсена Авакова ні від Білецького, ані від його партії критики помічено не було. І це дивно, адже в середовищі добровольців Аваков вкрай непопулярна фігура і знайти АТОшніка, який відгукнувся про головного міліціонера хоча б нейтрально, практично неможливо.
Судячи з швидкого зростання партійних і громадських структур, яскравої і дорогої агітації «Азова», нестачі в матеріальних ресурсах рух Андрія Білецького не відчуває. Всі, хто намагався займатися політикою без зовнішнього фінансування, підтвердять: партійні автомобілі, дорога поліграфія, офіси в багатьох містах України, можливість звозити до столиці та великих міст прихильників з усієї країни – це вірні ознаки того, що політичний проект рясно фінансується олігархами, і про низовий, незалежний від них рух мова вже не йде.
Іншими словами, на даний час всі основні «націоналістичні» рухи і партії України так чи інакше пов’язані з великим, паразитичним, космополітичним капіталом, ворожим українській нації. Не тільки пов’язані, але і не бачать в цьому зв’язку націоналізму з олігархами чогось неприродного. Якщо ці рухи вже зараз, коли вони нескінченно далекі від взяття влади, не цураються брати гроші у тих, хто висмоктує всі соки з української нації, то що ж буде, коли вони отримають державну владу з усіма її спокусами? Що тоді залишиться від національної свідомості їх нової «еліти»? І таким вже непідкупним ідеалістом буде їх «вождь»? «Вождь», який, нагадаю, хоче не просто повноваження президента чи прем’єра, а абсолютну, тотальну владу. У разі, якщо нова «еліта» знову обдурить, що зможе зробити нація, зв’язана по руках і ногах режимом поліцейської держави, терором проти інакомислячих і підконтрольними новим «елітам» ЗМІ? Чи зможе вона повалити хай навіть тільки саму верхівку продажної, неефективної «еліти», як зробила це під час Революції Гідності? Як каже нам досвід Майдану і війни, можливість протестувати і скидати режими у власній країні, це не просто абстрактне ліберальне право, але іноді необхідна і обов’язкова для виживання нації функція.
Бажання посадити свою націю до в’язниці під патріотичною вивіскою не викликало б у мене питань, як би люди, які бачать в цьому свій політичний ідеал, не називали себе націоналістами. Назвись вони монархістами, державниками, елітарістами, тоталітаристами, вождістами або просто радикальними консерваторами, я б не став писати цей матеріал. Адже націоналізм це боротьба за добро своєї нації, а добро не може бути без свободи. Як добре навчив українську націю досвід перебування під радянським і нацистським тоталітарними режимами, без свободи і суб’єктності не може бути справжніх справедливості, добробуту та безпеки. І справа тут не в формальній державній незалежності, а у здатності націі керувати власною державою. Як український націоналіст, під свободою я маю на увазі в першу чергу свободу повстати і перемогти в боротьбі за реальну, а не декларативну суб’єктність свого народу. Свободу, яка означає реальний контроль реальної нації за політикою власної держави. Свободу, яку самоназвані «українські націоналісти», хочуть у моєї нації відібрати на користь своїх псевдонаціональних «еліт» і своїх підментованних, олігархічних «вождів». Відібрати і продовжувати при цьому чомусь гордо називати себе націоналістами.

Денис Мацола, політолог, громадський активіст.

Спеціально для Прометея.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.