Колонізована свідомість

Напевно, найбільший здобуток величних і трагічних подій останніх двох років в Україні — радикальне прискорення історичного процесу визволення колись колонізованої нації з-під сфери впливу Російської імперії.

Колонізована свідомість Fujikura
29 Липня 2016 16:22Блоги,Максим Осадчук

За останні сто років імперія змінила декілька назв, встигла пережити руйнування, а потім знову зібратись до купи. В сучасних умовах черговий цикл відтворення «єдиної і неподільної» було відкрито вже в 2000-х роках, з приходом до влади в Москві сумновідомого Володимира Путіна. Але демократичний досвід Майдану і феноменальна згуртованість найбільш революційних сил всередині українського суспільства цього разу обумовили шалений спротив добре знайомим завойовникам на Сході.

Ще більш потужні зрушення відбулись у ідеологічному вимірі самосвідомості українського народу. Коли перший російський солдат з окупаційного контингенту ступив на кримську землю наприкінці лютого 2014 року, стара та, на жаль, довгий час популярна міфологема про «народи-брати» (з яких один чомусь завжди є «старшим») остаточно відправилась туди, де було її місце від самого початку, — на смітник історії. «Братів» з Півночі страшенно налякав революційний потенціал, який раптом відкрила в собі українська громадянська нація у важких відносинах з президентом Януковичем, і це, між іншим, найбільшій подарунок, який зробив останній свому народові. Коли «батя» збіжав від Майдану, а диктатура, до остаточного тріумфу якої, здавалось, лишалось декілька кроків, зірвалась у прірву, в Кремлі вже були готові діяти. Як скоро та в яких межах розпочнеться війна — єдині питання, що на той момент не були до кінця вирішені.

Але, врешті-решт, новому російському цареві та його недолугим поплічникам варто подякувати. Саме їхня лінія на відновлення імперії, причому в найбільш тупому, агресивному та примітивному її варіанті, зробила об’єктивним фактом дещо за інших умов навряд чи можливе. Україна нарешті визначилась зі своїм ставленням до Москви. Процес, що розтянувся в часі більш-ніж на триста років і супроводжувався такою кількістю жертв, яку заледве хтось колись зможе вирахувати. В мене складається сміливе враження, що ми зараз є свідками фундаментальної спроби виправлення найбільшої помилки, яку допустив у свому житті Богдан Хмельницький. Тимчасова втрата Криму та частини Донбасу, щонайменше 10 тисяч загиблих у ході бойових дій людей, мільйони переселенців, або, як зараз прийнято говорити, «внутрішньо переміщених осіб» – та ціна, яку український народ примусили заплатити за цей запізнілий на три сторіччя катарсис.

Подібне уявлення про розгортання національної історії на сучасному етапі поділяють, власне, майже всі, хто складає українську політичну націю, що остаточно виникла у вогні Майдану та війни. Антиімперіалізм, національна гідність і визвольний націоналізм — тези наразі цілком конвенційного характеру. І саме тому я вже досить довгий період не можу зрозуміти, чому люди, що цілком сприймають і підтримують боротьбу з зовнішнім агресором на Сході, категорично відмовляються розплющити очі на справи інших колонізаторів, які тут і зараз отримують надприбутки, користуючись майже безкоштовною працею українців на межі кріпацтва.

Ставлення нових колонізаторів до цієї країни, якими б респектабельними та поважними вони не здавались на перший погляд, за своєю суттю не надто відрізняється від старих-добрих російських господарів. Адже загалом імперіалістичне пригноблення — це не тільки відсутність політичного суверенітету, але, в першу чергу, жорстока експлуатація місцевої робочої сили, не здатної захистити власні права. Російський капітал в Україні навіть у ситуації війни зберіг значний перелік потужних позицій. Втім, поступово, але все більш впевнено іде процес переорієнтації української економіки під потреби інших партнерів. Більша частина національного експорту наразі приходиться на країни ЄС (34,1% за даними 2015 року), хоча ще в 2013 році частка РФ в цьому показнику була вирішальною.

На тлі такого визначного фактору, як найдешевша в Європі робоча сила, в Україну приходять нові закордонні гравці, які намагаються скористуватись вигідною з точки зору розташування виробництва ситуацією. Київська влада, як і місцеві чиновники, зазвичай намагаються зробити з цього черговий привід для самореклами: дивіться, кажуть, який в нас привабливий інвестиційний клімат. На жаль, який-небудь Порошенко цікавиться справами подібних підприємств лише дві-три години одразу після церемонійного перерізання червоної стрічки. Принаймні саме так вийшло зі вже досить скандально відомим заводом японської компанії Fujikura, що його було відкрито у Львові в квітні цього року.

Львів’яни очікували від всесвітнього гіганта Fujikura, який вже до офіційного початку роботи західноукраїнської філії отримав репутацію серьйозного сучасного підприємства, повноцінних заробітних плат і, звичайно, таких умов праці, які не суперечать поняттю людської гідності. Рекламна кампанія, що її активно веде місцева адміністрація японської фірми, вимальовувала перед потенційними робітниками яскраві перспективи. Більше того, Fujikura не гребує використовувати задля власного агресивного піару тих, хто вже працює на підприємстві, про що свідчить так звана додаткова бонусна система «Приведи друга — отримай премію». Але коли до журналістів Прометея звернулись незаконно звільнені з Fujikura працівники, з’ясувалось, що ситуація з дотриманням елементарних трудових прав там значно гірша за більшість місцевих підприємств. Більш детально про жахливі умови праці, пекельну температуру в заводських приміщеннях, зіпсуті харчі в їдальнях, невідповідність нормативів виробництва реальним можливостям колективу, а головне — про незаконні звільнення та погрози тим, хто знайшов в собі сміливість відкрити ці факти світу, ви можете дізнатись в наших матеріалах «Fujikura: легалізоване рабство в Україні» та «Fujikura: велике розслідування».

В історії з японським заводом, створення якого у Львові було подано місцевимі ЗМІ та владою як приклад великої інвестиційної привабливості «нової України», найбільш дивує навіть не ставлення адміністрації до трудового колективу, яке в умовах відсутності потужного робітничого руху на національному рівні є до цинізму логічним. Як відомо, нема такого злочину, на який не піде капітал задля 300% прибутку, особливо, якщо мова йде про винесене за межі держави-бенефіциара виробництво. Що там вже казати про дотримання якоїсь людської гідности робітників у бідній країні Третього світу? Відчуття когнітивного дисонансу, а потім і стійкої відрази в мене викликає як раз риторика тієї частини українського громадяньского суспільства, яка на кожному кроці кричить про свою свідому національну позицію, але, коли мова заходить про конкретні злочини «союзників» і «партнерів» проти не менш конкретних українців, вперто відмовляється бачити очевидне. Більше того, досить швидко в цих «націоналістів» і «патріотів» починають вилізати відверто шовіністичні погляди стосовно своїх братів і сестер. Робітників Fujikura, як і до того дрібних підприємців, що виживають тільки за рахунок нелегальної торгівлі з Польщею, шахтарів Червонограду та Донбасу, навіть науковців, протестуючих проти знищення колись неймовірно потужної системи національної академії, ці люди називають «бидлом», «холопами», «ледачою мразотою».

Згідно з расистьскими уявленнями самопроголошеної «еліти» нашого суспільства, люди з зарплатою 2000 гривень — це взагалі не люди, хоч би якими етнічними українцями вони не були. Але це ще півбіди. Справді небезпечними для «білих панів» вони стають, коли знаходять в собі сміливість обуритись своїм пригніченим становищем. «Еліта» відчуває це і боїться. Дуже сильно боїться. Цей страх більший та глибший, ніж навіть їхня щира ненависть до російських окупантів. Історія свідчить, що місцевий панівний клас генетично готовий віддати управління кому завгодно, аби тільки запогіби перерозподілу влади та ресурсів на користь більшості населення. Історія з «останнім українським гетьманом» Скоропадським переконливо про це свідчить. Мало того, що такий шанований сьогодні Павло Петрович ховався від свого народу за багнетами німецьких окупантів, але він також був і залишився щирим прихильником ідеї цілісності Російської імперії, в минулому займаючи посаду генерал-лейтената царської армії.

Отже, треба зрозуміти одну просту річ. Боротьба «національної еліти» з зовнішнім ворогом завжди буде непослідовною, адже рано чи пізно постане питання про необхідність пожертвувати своїми привілеями в процесі загальної емансипації. Теорія історичного матеріалізму, єдиного дійсно наукового погляду на суспільні процеси, як і, власне, жива практика, вчить нас, що правлячий клас ніколи на це не піде за власним бажанням. Він, скоріше, продасть тільки-но відвойовану масами простих людей політичну незалежність новим господарям, аби за будь-яку ціну зберегти свою владу. Стара «еліта» в країнах на кшталт нашої завжди буде принциповим носієм колонізованої свідомості, хто б конкретно не виконував роль зовнішьного господаря в той чи інший період.

Провідний філософ революційного націоналізму, письменник і політичній діяч колонізованого Алжиру Франц Фанон, до текстів якого писав анотації нобелівський лауреат Жан-Поль Сартр, багато говорить про ментальність провідних груп колись пригнобленого завойовниками народу: «Зіпсовані діти вчорашнього колоніалізму і сьогоднішніх національних урядів, вони організовують розграбування всіх наявних національних ресурсів. Без усякого жалю вони наживаються на приймаючих характер національного лиха злиднях, використовуючи їх як засіб для проведення вдалих махінацій і юридично бездоганних пограбувань».

Політичні висновки з такого невтішного стану речей — власне, і є та межа, за якою будь-який послідовний націоналіст має стати соціалістом. Якщо буремна українська історія чогось вчить нас, так це тільки неподільності соціального та національного визволення. Невипадково, аналізуючи погляди більшості ключових діячів національного руху, починаючи від Шевченка і аж до керівництва пізньої ОУН і УПА, ви з легкістю знайдете чітко артикульовані соціалістичні симпатії. Але в цій країні, як і у випадку з ідеологічними засадами дільності того ж самого Скоропадського, про подібні речі гучно говорити не прийнято. Принаймні поки що.

Максим Осадчук, головний редактор інформаційного порталу Прометей, блогер, політолог.
Спеціально для Прометея.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.