Фемінізм врятував мені життя

Це не пусті слова і навіть не перебільшення. Тому що якби я не натрапила на ту тоненьку книжку, не відкрила її на випадковій сторінці і не зачипилася за слова про те, що ми навчаємося і працююмо, щоб одного дня опинитися у відносинах з чоловіками, які все вирішують за нас... Якби цього не сталося, я б вийшла з вікна, як багато разів і хотіла.

Фемінізм врятував мені життя
20 Березня 2018 20:30Блоги,Татьяна Павленко

Мені було двадцять, коли я влипла в справжню халепу. Поруч не було нікого, хто міг би пояснити, що саме відбувається, і – нікого, хто міг би допомогти. Мені казали, що коли він кричить, я маю виходити в іншу кімнату, що не треба його дратувати, що так чи інакше я сама це обрала. А я одразу відчувала, коли він повертався в поганому настрої, чула по шагах, по тому, як він скидав куртку, як важко дихав. І тоді вже нічого не могло його зупинити.

Брудний посуд, мій недостаньо радісний настрій, скептична посмішка – і він починав говорити все голосніше. А переставав кричати, тільки коли я плакала. Тоді він робив собі чаю з цукром і вмикав музику. Він почувався щасливим. Я – розчавленою. Іноді йому треба було п’ять годин, щоб довести мене до сліз, іноді він робив це за п’ять хвилин. Але до того – не зупинявся.

Один тільки раз я не заплакала. Він сказав: «Я успішна людина, а ти – ніхто. Тобі нема куди йти. Якщо ти з’їдеш від мене, то знімеш хіба що маленьку кімнату». Але в той момент в мене вже була робота, були друзі, я твердо вирішила тікати. Я відповіла: «Тут нема успішних людей, тут є дівчина і чоловік, що стверджується за її рахунок». Через кілька днів він протащів мене за вухо по коридору. За непомитий посуд (власне, саме в той момент, коли я його мила). Я за дві години зібрала речі і поїхала. Я зняла саме таку маленьку кімнату, де прожила два роки, і жодного дня про це не пожалкувала. Але до того я пройшла довгий шлях.

Коли мені в руки потрапила ота книжка, я жила в Києві більше року. В мене не було знайомих. Тобто геть не було. Я знала тільки його, свою подругу та її хлопця. Я майже не виходила з дому. Я лягала спати дуже пізно, тому взимку взагалі не бачила сонця. Я кинула писати, хоча більш за все з дитинства мріяла стати письменницею – я просто більше не могла. Відміряла дні по тому, як він повертався з роботи, хоча найкращі з них були ті, коли він лишався в офісі. Такі дні були… нормальними. Тижні тягнулися за тижнями, і всі вони здавалися однаковими: в жодному не було сенсу.

Я не впізнавала себе. Не могла зрозуміти, як так вийшло, що я, завжди така активна і сильна, не можу навіть надіслати резюме. І весь час повторювала, що я сама це обрала, що ніхто не примушував мене з ним жити, що я опинилася тут за власною волею, і що в цілому він непогана людина, просто я не вмію його полюбити. А от якби я любила його, як він хоче…

Одного разу він сподобався жінці, яка була набагато старша за мене. Вона купила власну квартиру, мала роботу, ще молода й красива жінка. Я спитала його, чому він не обрав когось накшвальт неї. Він відповів, що вона застара (молодша за нього), і тільки через кілька років я зрозуміла, що доросла самостійна жінка йому і не була потрібна. Йому подобрались дівчата з «групи ризику»: молоді, бідні, з маленьких міст, ще й занадто вперті, щоб здатися й повернутися до батьків. Така була до мене – і така саме після.

Зараз мені здається, що на весь той час я кудись зникла, ніби спала чи не існувала взагалі. Той перід випав не тільки з резюме, але й з життя. Знайшла я себе на емоційному дні, і зрозуміла, що я або вийду в цих відносин, або помру. Я почала аналізувати своє минуле, я хотіла дізнатися, як так вийшло, що я, яка так хотіла кар’єри, любила працювати, багато вчилася, опинилася в його квартирі. Є жінки, які мріють про шлюб і дітей, які дійсно хочуть, щоб за них вирішували, захищали, платили, але це ніколи не було про мене. Тоді чому я? Я подумки пройшла шлях з самого дитинства, і зрозуміла, що насправді мала всі шанси вляпатися в щось подібне.

І почала вигрібати. Я сказала собі, що маю знову завести список справ і робити їх, навіть якщо прогулянка парком, написання сторінки тексту й англійська займатимуть весь мій день. Спочатку так воно й виходило: я прокидалася пізно, не могла зосередитись, годинами сиділа в ванній. Потім я почала бігати, ходила на якісь незрозумілі івенти просто щоб знайти людей, почала читати політичні книжки. Йому не подобались мої нові знайомі, він ревнував навіть до безневинних пробіжок стежками. Коли в мене з’явилася робота, я почула, що мене виженуть, як тільки побачать, що я не вмію писати. Він дивувався, як це мене покликали на форум письменників, і чому я досі не кинула англійську, і як це якісь люди запрошують мене випити. Він критикував коротку зачіску і асексуальний одяг, кажучі, що познайомився з красивою дівчиною, а не якимось «недохлопцем». «І як ти можеш вважати себе феміністкою, живучі в моєй квартирі, купи собі свою, і вважай себе ким хочеш».

Чим самостійнішою я ставала, тим агресивнішим він був. Але, чорт забирай, я вигрібла. Я в буквальному сенсі подивилася на себе в дзеркало, і вперше за кілька років побачила себе. А все, що до того – найгірший час в моєму житті. Потім було по-всякому: й страшно, й бідно, й небезпечно, але такого жаху, такої апатії більше ніколи не було. Я часто собі кажу: «Так, повне гівно, але краще, ніж тоді».

Після того я багато виступала, працювала і їздила, змінила професію і поставила собі мету – ніколи не від кого не залежати. Мати роботу, заробляти гроші, заводити друзів. Щоб ніколи, жоден чоловік не зміг мені сказати: «Ну й куди ти від мене подінешся?” Я досі не маю власної квартири, але мені завжди є куди йти – до себе.

Тетяна Павленко, громадська активістка («Новий Вогонь»), журналістка.

Новини

«Прометей» - незалежний інформаційний портал. Позиція редакції може не збігатись з точкою зору авторів окремих матеріалів. Ваші матеріали, побажання та пропозиції надсилати на електронну пошту: [email protected]. Ми завжди на зв'язку!
Використання наших матеріалів можливе за умови наявності прямого посилання на Прометей.